Ректором професора Борового обрали у грудні 2002 року. Саме тоді й почався «кінець світу» в окремо взятому навчальному закладі. Інститут заколобродило. Студенти замість ходити на лекції почали ходити на страйки, самотужки вивчаючи нову незаплановану дисципліну «Відстоювання своїх прав», викладачі, відклавши недописані наукові праці, взялися за скарги та позови і за кілька років вивчили тонкощі юриспруденції чи не краще, ніж тонкощі своїх основних спеціальностей. Думаєте, їм не було зайнятися чим? Та ні, справ вистачає. Але аграрії змушені розбиратися в юриспруденції, бо в ній не бажають розбиратися... юристи. Такий ось парадокс. Хоча не побачити складу злочину у діях пана ректора може тільки сліпий. Або ж той, хто бачити не хоче. От не хоче, і край! Із принципу!
Отож сидів я над цими документами, читав, перечитував, генетично модифіковану каву сьорбаючи, та й думав: щось тут не те. Співробітники інституту скаржаться на ректора, наводять конкретні факти, дати, суми, прізвища — прокуратура нічого з наведеного не спростовує, але у порушенні кримінальної справи відмовляє. Викладачі скаржаться на прокуратуру — суд у задоволенні скарг відмовляє. Може, й справді скаржники чогось не розуміють? Адже, як нам ще з 1937го року відомо, наша прокуратура помилятися не може. Але якщо правопорушення видно кожному, хто хоч раз у дитинстві чув від мами, що брати без дозволу чуже — це погано, а правоохоронці з обшуком не йдуть, то що ж це за «рекбус» такий? Думав я, думав, та й, вибачте, задрімав. Мабуть, кава занадто модифікованою була, бо привидівся мені сон. І у тому сні я все зрозумів! Усі таємниці переді мною розкрилися! І зараз я хочу, вибачте ще раз, виступити на захист Валентина Олександровича. Не з усіх, звичайно, питань, бо про все писати — в Україні лісу не вистачить, з якого, як відомо, газетний папір роблять. Але головні обвинувачення на його адресу розвію з усією рішучістю першовідкривача.