Войти с помощью

Архив
4 августа 2008

Подборка мнений о визите константинопольского патриарха в Украину и о возможных последствиях

«Алексий напомнил капризного гостя»

04 АВГУСТА, 10:15 // Беседовала Эля Вермишева

// for-ua.com

От патриарха Константинопольского Варфоломея президент Украины Виктор Ющенко ждал благословения на создание единой поместной православной церкви, но патриарх дипломатично ушел от этой темы. Епископ Украинской православной церкви Киевского патриархата Евстратий (Зоря) рассказал «Газете.Ru», почему Варфоломей воздержался от прямого ответа президенту и как оценивают в Киевском патриархате итоги его визита.

– Как вы оцениваете итоги визита патриарха Варфоломея в Киев?

– Визит патриарха Варфоломея в Киев очень важен, и, я думаю, в полной мере мы сможем дать какую-то объективную оценку только уже на определенном историческом расстоянии. В то же время, главное, что можно отметить в этих событиях, это то, что Московская патриархия потеряла монополию на внутренние украинские вопросы и внутренние украинские проблемы. А то, что патриарх Алексий сослужил вместе с патриархом Варфоломеем, – знак того, что Московская патриархия вынуждена согласиться с тем, что она перестает быть монополистом в вопросах, которые касаются украинской церкви.

– А она была таковым?

– По крайней мере, она настоятельно пыталась таковой быть. Ведь она постоянно заявляла о том, что Украина – это каноническая территория Русской церкви, что все, что происходит в Украине, имеет отношение к Русской церкви, и именно РПЦ имеет право выступать по всем церковным вопросам от имени Украины. Это хорошо прослеживается на таком примере. Одной из причин, из-за которых встреча патриарха Московского и папы римского признается невозможной, постоянно упоминается то, что католики якобы разгромили епархии Русской церкви на западной Украине. Отношения между православными и греко-католиками в западной Украине и впрямь достаточно сложные. Только речь тут идет по большей части о православных, которые не находятся в юрисдикции Московского патриархата. Тем более что прихожан МП в этой части Украины абсолютное меньшинство.

Нечто подобное МП пыталась до сего времени реализовать в отношении Украины, навязывая свою позицию в отношении независимости украинской церкви другим православным церквям как единственно правильную и верную. Но визит патриарха Варфоломея и то, что он говорил в Киеве, свидетельствует о том, что времена такой позиции завершились.

– Но, вместе с тем, патриарх Варфоломей вел себя очень дипломатично – он не сказал ни да, ни нет. Он, по сути, говорил о том, что церковь должна быть едина, при этом упоминал, что должно быть найдено какое-то решение ситуации, но он не обозначал его. А прощаясь с президентом Украины Виктором Ющенко, вообще сказал нечто обтекаемое, что теперь трактуется как угодно…

– На самом деле нужно понимать, что Константинопольский патриархат на протяжении столетий находился на территории и под властью иноверцев. Поэтому у этой церкви, как ни у какой другой, выработалось умение говорить и действовать очень осторожно.

Патриарх Вселенский не будет действовать, не просчитав всех своих ходов. Но то, что он приехал в Киев, несмотря на все сопротивление со стороны Московского патриархата и его призывы к предстоятелям православных церквей отказаться от украинского визита, свидетельствует о многом.

– А вашей церкви разрешение церковной ситуации каким видится?

– У нас есть цели. Эти цели таковы: первое – благо и развитие православной церкви в Украине; второе – единство православной церкви в Украине; и третье – поместный, то есть автокефальный статус как более отвечающий ее месту в православном мире. Все, что будет способствовать достижению этих задач, для нас приемлемо. Мы сейчас не можем говорить о каком-то конкретном пути или плане. Но если бы московский патриарх, будучи в Киеве, вместо ультиматумов предложил бы какие-то конструктивные меры для преодоления разделения украинского православия, мы бы прислушались. На самом же деле ничего, кроме общих фраз о том, что отделившиеся от Русской церкви должны вернуться к ней, мы не услышали, а те, кто их произносили, прекрасно понимали, что это просто риторические заявления, за которыми на самом деле ничего не стоит.

– Но ведь пока вообще какие-либо конкретные сценарии никем из первоиерархов не упоминаются, даже хотя бы как возможные варианты. А как вообще может быть?

– Вы знаете, когда в таких сложных условиях вырисовывается тот или иной сценарий, те, кто выступают против, сразу получают инструменты, чтобы противодействовать его реализации. Поэтому

– Ваша церковь в итоге, вынужденно или добровольно, устранилась от участия в киевских торжествах...

– Устранились иерархи. Наши верующие, наше духовенство принимали в них самое активное участие. А церковь – это и иерархи, и духовенство, и народ… Более того, мне кажется, что незримо именно наши иерархи были во главе всех событий, что в эти дни происходили в Киеве: они не присутствовали лично, но все основные участники этих праздничных мероприятий – и патриарх Алексий, и патриарх Варфоломей, и президент Ющенко – о них думали.

– Да, в принципе, так или иначе, Московский патриархат обозначал существование раскольников, оговаривая, что в тех или иных мероприятиях примет участие только при условии, что их там не будет…

– Знаете, поведение патриарха Алексия мне напомнило поведение капризного гостя, который хочет, чтобы хозяева исполняли все его прихоти.

Думаю, что этот визит был ему глубоко неприятен, и поэтому он постарался сократить его до минимума, не поехав в Донецк.

– Но говорилось о том, что он плохо себя чувствует…

– Мне кажется, это не более чем дипломатические реверансы. Знаете, патриарх Филарет едет к своей пастве, даже если ему угрожают физической расправой… Как, например, в Одессе проплаченные из Москвы деятели заявляли, что если Филарет ступит на одесскую землю, то мы наделаем то-то и то-то…

Слухи о том, что патриарх Алексий себя плохо чувствует, циркулировали еще за неделю до его визита.

Просто удивительно: если этот человек является авторитетным пастырем для миллионов верующих, почему он не поехал к своей пастве, которая его очень долго ждала, которая с радостью его приняла бы: все же это не Львов, не Тернополь, это даже не Киев, это Донецк – один из наиболее пророссийских регионов Украины. И вот к этой пастве, которая его ждала как родного отца, он не поехал.

Я думаю, что патриарх Алексий, для которого поездка в Киев была не самой приятной, все-таки согласился на нее из-за того, что на него повлияли внешние факторы, в том числе и российская власть, которая ему настоятельно порекомендовала не отказываться от визита.

Ранней весной в кабинете у президента Путина Алексий впервые сказал, что он поедет в Украину. Хотя патриарху Московскому, как человеку, который с большим пиететом относится к собственной персоне, и привык, что он главный на этом празднике жизни, было неприятно, что его визит со стороны украинских властей был организован на уровне дипломатического этикета, но не более того.

Но гости приезжают и уезжают, а хозяева остаются. В Украине Киевский патриархат пользуется поддержкой трети, более чем трети населения.

– А сколько у вас приходов?

– Приходов у нас более 4,5 тысячи.

– Но все-таки у Украинской православной церкви Московского патриархата их намного больше…

– Официальная статистика Государственного комитета по делам национальностей и религий говорит о том, что на 1 января текущего года у МП на Украине было чуть более 11 тыс. приходов, вернее, не приходов, а зарегистрированных религиозных организаций, и надо учесть, что таковыми считаются общины из 10 человек. Это достаточное условие для регистрации. Но что на самом деле стоит за этой общиной, 10 человек или бумажная фикция, или, наоборот, кафедральный собор, куда приходят тысячи человек верующих, может сказать только человек, который знает обстоятельства ее существования. Во времена предыдущего президента на местах местные власти старались зарегистрировать как можно больше приходов Московского патриархата. В то время как общины Киевского испытывали значительные затруднения в своей регистрации.

Статистика зарегистрированных приходов абсолютно не отражает реальную ситуацию на религиозной карте Украины. Мы оперируем данными социологических опросов, которые проводятся различными социологическими институциями, как украинскими, так и иностранными, в том числе и российскими. Все они дают приблизительно одну и ту же цифру. Это около 30% Киевского патриархата и около 20% – Московский патриархат. Иначе говоря, приблизительно 14 млн человек сторонников Киевского патриархата, и около 9-9,5 млн – Московского. Игнорировать эти факты невозможно и недальновидно.

– Незадолго до приезда в Киев патриарха Константинопольского патриарх Филарет говорил о том, что решение о статусе Киевского патриархата уже есть и оно вот-вот будет озвучено …

– Где он такое говорил? Такая новость могла появиться только с провокационной целью. Тем более что накануне визита патриарха Вселенского делалось все, чтобы его сорвать. Запугивание всеправославным расколом, рассказы о том, что Варфоломей едет принимать раскольников под свое начало, все это как раз из этого ряда. Как видим, ничего из того, о чем говорили в Москве, не произошло. У меня сложилось впечатление, что таким образом некоторые функционеры из МП решили выдать свое полное дипломатическое поражение за победу.

Сначала всех напугать тем, что реально не существует, а потом заявить: «Вот видите, этого не произошло, понимаете, как многого мы добились».

– А информация о том, что около месяца назад в Стамбуле Варфоломей встретился с представителем вашего патриархата и людьми митрополита Мефодия (Кудрякова), тоже что-то из области слухов?

– Ну, если учесть, что ни наш, ни Константинопольский патриархат такую информацию не распространял, то возникает вопрос: почему она вообще появилась? Почему ее распространяет Московский патриархат, который до этого годами распространял другую информацию, а именно о том, что ни одна православная церковь с Филаретом не хочет иметь ничего общего.

– Не исключено, что ситуация на Украине будет затронута на встрече православных патриархов в Стамбуле. Как Вы думаете, что-то конкретное там прозвучит?

– Сейчас абсолютно невозможно что-либо спрогнозировать. Между православными церквями ситуация настолько запутанная и неоднозначная: достаточно сложно понять, насколько православные церкви готовы поддаться давлению со стороны Московского патриархата. И вообще, приедет ли сам патриарх Алексий? Можно предположить, что, скорее всего, нет.

– И еще завершающий вопрос. Вас не смущает, что ситуация вокруг религиозной ситуации на Украине так политизирована?

– Нам грустно и больно от того, что верующий человек, православный, вынужден думать о том, в какой храм он заходит и что он там услышит, не будут ли его там спрашивать – ходит ли к раскольникам и в каком храме молится. Вопрос веры, вопрос места церкви в обществе всегда был и будет одним из важнейших вопросов существования самого общества. И потому понятно, что такое молодое государство, как Украина болезненно переживает вопрос становления собственной церкви, а многие политики пытаются на эту ситуацию повлиять.

 

"Першість честі" та "першість сили"

04.08.2008 12:51 ___ Андрій Стародуб, для УП

Події, що відбулися в Києві під час святкування 1020-ліття Хрещення Русі, важко адекватно зрозуміти без врахування загального історичного контексту взаємин між "Новим" (Константинополь) та "Третім" (Москва) Римами.

Протягом останніх ста років між ними, з перемінним успіхом, триває боротьба за першість у Православному світі і "українське питання" завжди було в ній важливим елементом.

Обидва Патріархи на торжествах згадали лише про ключову подію в цих відносинах – перепідпорядкування у 1686 році Київської митрополії Московським патріархам.

Варфоломій І та Алєксій ІІ діаметрально протилежно оцінили факт зміни юрисдикції Київської митрополії у XVII столітті. Перший назвав це "анексією", другий заявив, що з боку тодішнього Константинопольського патріарха Діонісія було зроблено "мудрий крок".

Зрозуміло, кожен з них вважає, що "історична правда" є на його боці. Адже в сучасному протистоянні ефективно може бути використана тільки однозначна, "чорно-біла" візія минулого. Але чи дійсно історія може дати тверде підгрунття для тих чи інших дій та заяв двох Патріархів?

З одного боку, не викликає сумніву, що дійсно мав місце факт виплати 1686 року Патріархові Діонісію IV московськими послами двохсот червінців та тридцяти соболів в обмін на підписання ним "відпускних" грамот для Київської митрополії.

Формально уже одного цього достатньо, щоб вважати ці грамоти недійсними. Проте 1924 року польський уряд також заплатив дванадцять тисяч фунтів стерлінгів за підписання Патріархом Григорієм VII Томосу про автокефалію Православної Церкви у Польщі – документу, в якому Константинополь офіційно підтверджував неканонічність переходу Київської митрополії до Московських Патріархів.

На перший погляд, речники РПЦ мають рацію, коли заявляють, що у 1685-1686 роках проблему було закрито, а якщо хтось і ставить під сумнів легітимність здійснених тоді кроків, то вже давно сплили передбачені канонами "строки давності" (30 років) для їхнього оскарження.

Проте в дійсності Москва ніколи не дотримувалася вимог, якими була обумовлена зміна підпорядкування Київських митрополитів (наприклад, збереження за ними прав обласних митрополитів) і, в принципі, сама на початку ХХ століття визнала це.

У 1910 році архієпископ Волинський Антоній (Храповицький) домігся від Константинопольського Патріарха Іоакима ІІІ повноважень екзарха Вселенського Патріарха для православних в Галичині, обґрунтувавши своє прохання згадкою про те, що у 1686 році було передбачено збереження за Київськими митрополитами згаданих прав (екзархів Константинополя), однак, де-факто, Київські митрополити не виконували цих функцій, оскільки їхню юрисдикцію ще у XVIII столітті обмежили однією Київською єпархією, а не територією старовинної Київської митрополії.

Отже, і привід, і причини "схрещувати списи" щодо подій 320-річної давнини у Патріархів дійсно є. Але загальна "хроніка бойових дій" між Москвою та Фанаром не вичерпується цією історією, тоді як "апетити" сторін сягали і сягають куди далі, аніж утвердження юрисдикції над Києвом.

Основним "козирем" Константинополя є "першість честі" (формальне лідерство) серед православних престолів (Москва є лише п’ятою у згаданій "ієрархії честі").

Перевагою Москви була і залишається "першість сили", а саме підтримка з боку Російської держави.

До початку ХХ століття Константинополь був вкрай слабким і не міг реально конвертувати свою канонічну "першість за честю" в ту чи іншу форму адміністративної зверхності, однак не випадав з поля зору РПЦ як потенційний конкурент у цій сфері.

Свідченням цьому є плани підпорядкування Константинопольських патріархів Росії, які розроблялися у Святішому Синоді підчас І Світової війни.

Згідно з ними, після гаданої окупації російською армією Константинополя, система управління Вселенського патріархату мала бути кардинально змінена, Патріархи мали б обов’язково приймати російське громадянство, а реальне керівництво здійснював би призначуваний з Петрограда єпископ.

У такий спосіб найбільш потужна Православна Церква отримувала би першість у Православному світі і де-факто, і де-юре.

Дані плани пояснюють, чому російський уряд не скористався цілком легітимною можливістю проведення православної місіонерської роботи в окупованій Галичині 1914-1915 років, віддавши місію під керівництво екзарха Храповицького, чи "згадавши" про давні права Київського митрополичого престолу, а створив сумної пам’яті управління під керівництвом архієпископа Євлогія (Георгієвського).

Навряд-чи про подібні "прожекти" було відомо Фанару, однак, у свою чергу, на початку 1920-х років він також поспішив скористатися слабкістю Російської Церкви, з одного боку, фактично визнавши обновленців (про що не втомлюються нагадувати сучасні російські історики Церкви), а з іншого – вирішуючи на свій розсуд спірні юрисдикційні питання на теренах, на яких до того домінувала РПЦ.

Одним із цих питань і стало підпорядкування Київської митрополії, яке несподівано виявилося тим ключем, за допомогою якого можна було задовольнити вимоги урядів держав, утворених на уламках Російської імперії.

Природно, що ці країни (в тому числі – ІІ Річ Посполита) намагалися врегулювати статус православних єпархій на своїй території, вивівши їх з-під московської юрисдикції. У цьому напрямку намагався діяти й уряд Української Народної Республіки.

І хоча на успіх місії посла УНР в Туреччині Олександра Лотоцького, який фактично репрезентував державу без сталої території, годі було й сподіватись, проте його переговори з чільниками Константинопольського патріархату в 1919-1920-тих роках засвідчили: "другий Рим" цілком налаштований на діалог з українською владою, навіть якщо на це негативно реагуватиме РПЦ.

Було б наївним вважати, що Константинополь діяв у той час виключно з міркувань відновлення історичної справедливості (у вузькому сенсі слова), чи просто намагався "підживитися" різного роду дарунками від зацікавлених урядів.

Наприклад, польські дипломати, котрі вели переговори з приводу надання автокефалії, були одностайні у своїх оцінках: Фанар йде на зустріч їхнім проханням не для отримання матеріальної вигоди (хоча й не відмовляється від цього), а задля утвердження першості Константинополя у Православному світі, перетворення Вселенських Патріархів на таких собі "Православних Пап".

Після Другої світової війни Москва й Константинополь знову помінялися ролями.

Реанімувавши 1943 року Московський патріархат, Йосип Сталін намагався перетворити Москву на своєрідний "Православний Ватикан". Задля реалізації цього проекту було організовано масштабні святкування 500-ліття автокефалії РПЦ (1948), на які було запрошено представників усіх Православних Церков.

Однак хоча б у силу того, що, як і після Першої світової, омріяні Босфор та Дарданелли залишилися поза досяжністю імперії, цей план не вдалося повністю реалізувати. Втім, починаючи з цього часу й аж до початку 1990-х, Константинополю довелося зайняти позицію оборони.

Москва уневажила більшість санкціонованих Вселенським Патріархатом протягом 1920-1930-тих років адміністративних змін. Зокрема, Польська Православна церква відмовилася від дарованої 1924 року автокефалії, натомість отримавши її 1948 року вже з рук Москви.

Окрім того, РПЦ дала автокефалію Православній Церкві Чехословаччини (1951) та Американській Православній Церкві (1970) (правомочність усіх цих дій Константинополь не визнає).

Після розпаду Радянського Союзу у Константинополя з’явилася можливість для реваншу. У січні 1991 року Патріарх Димитрій І у листі до Московського Патріарха Алексія ІІ в черговий раз підтвердив, що Константинополь визнає канонічну територію РПЦ лише в межах 1593 року, а через п’ять років реалізував на практиці це положення, відновивши свою юрисдикцію на території Естонії.

В українському питанні Фанар також здійснив принципово важливий крок – прийняв у 1995 році під свій омофор більшість українських православних в діаспорі. "Ударом" по Москві став не стільки сам факт підпорядкування закордонної УАПЦ Константинопольському патріархові, скільки те, що єпископат цієї церкви був прийнятий у "сущому сані".

Тобто, РПЦ, стиснувши зуби, довелося визнати постфактум чинність архієрейських хіротоній, здійснених  в Україні ієрархами Православної церкви в Польщі в період Другої світової війни.

Понад півстоліття до того Москва не визнавала сан ієрархів, чиї хіротонії походили від єпископів УАПЦ формації 1942 року.

І в питанні про дві юрисдикції в Естонії, і щодо прийняття архієреїв колишньої УАПЦ в склад єпископату Константинопольської церкви, Москві довелося поступитися. Однак, на відміну від ситуації 1920-х-1930-х років, в 1990-х роках Москва виявилася не настільки слабкою і зуміла організувати досить потужний опір.

У "піковий" момент протистояння РПЦ навіть розірвала євхаристійне єднання з Константинополем. Хочеш-не хочеш, конкуруючі Патріархати змушені були досягнути хиткого перемир’я, важливими віхами якого стало принципове визнання двох юрисдикцій у Естонії та проведення спільних консультацій з українського питання.

Навряд чи Фанар і Свято-Данилів монастир серйозно ставились до ефективності вищезгаданих консультацій (що, у підсумку, закінчились тихо й безрезультатно). Йшлося лише про певну відстрочку.

Москва сподівалась, що проблема в якийсь спосіб "розсмокчеться", тоді як Константинополь очікував, що вона "визріє". Після подій 2004 року стало очевидним, що вірогідність того, що РПЦ вдасться відкласти вирішення питання про статус УПЦ до "довгої шухляди", стрімко зменшується.

Однак виявилось, що необхідно майже чотири роки для того, щоб візит Патріарх Варфоломія до України таки відбувся.

Таким чином, з київських торжеств можна починати відлік чергового етапу загострення протистояння між двома "Римами". Поза будь-яким сумнівом воно буде тривалим та важким.

Попри "шапкозакидательські" заяви радикалів про те, що невдовзі Константинополь відновить свою юрисдикцію над Україною, а потім оперативно надасть УПЦ автокефалію, Вселенський Патріарх, найвірогідніше, утримуватиметься від поспішних кроків.

Адже (і це було продемонстровано напередодні святкування 1020-ліття Хрещення Русі) і у Московської патріархії, і у російської державної влади залишається широкий спектр можливостей для впливу і на Київ, і на Константинополь (Стамбул).

Та як би не закінчилась ця "битва", Константинопольський патріарх так і залишиться "першим за честю". Натомість патріархи Московські серйозно ризикують своєю "першістю за силою" в православному світі...

Андрій Стародуб, для УП

blog comments powered by Disqus
baner 1
при использовании материалов ссылка на Выборы.org обязательна.

© 2002—2022 «Выборы.ORG»