Войти с помощью

Архив
24 февраля 2004

"Сьогоднішні лідери України: київське протистояння (Київ у політичній моделі України: аналітико-прогностичне дослідження)"


 2. Політичне підґрунтя дослідження: роль столиці у політичній структурі держави

Київ є надзвичайно потужним чинником у формуванні політичної моделі України: саме його електоральні, економічні, інформаційні, політичні, кадрові ресурси значною мірою визначають по всій Україні результати виборів Президента, виборів за мажоритарними округами до Верховної Ради України та за єдиним багатопартійним округом, і навіть місцевих органів самоврядування та мерів обласних центрів. І вже поза всяким сумнівом, що саме у столиці вирішується питання кадрових призначень на всі більш-менш важливі посади у регіонах – від голів облдержадміністрацій до представників податкових органів, судової влади, органів внутрішніх справ тощо. Окрім того, у Києві формується інформаційне поле України в цілому, а також її міжнародний імідж. Саме тут перебувають представники зарубіжних країн та міжнародних структур, що їх підтримка (і фінансова, і технологічна, і дипломатична, і інформаційна) становить одну з важливих (а у випадку зі США та Росією – і визначальну) умов здобуття влади на всеукраїнському рівні окремими політичними лідерами та політичними силами.

 Мер міста до певної міри контролює всі перераховані ресурси – деякі, як от електоральний та фінансовий, більшою мірою, деякі, на зразок міжнародного статусу країни, меншою. І, безумовно, міський голова Києва, на відміну від мерів будь-якого іншого міста України, є політичним діячем всеукраїнського масштабу – причому незалежно від ступеню досконалості законодавчого забезпечення статусу столиці держави. Загальноприйнятою світовою практикою є використання посади мера столиці як стартового майданчика для президентської кампанії – і результат частіше є успішним, ніж неуспішним.

 

На теренах пострадянських держав становлення демократії також поступово актуалізує подібний сценарій політичної боротьби. Наочний приклад – Михайло Саакашвілі. І саме столиця, насамперед тбіліська інтелігенція, заклала підвалини загальнодержавної підтримки М.Саакашвілі у президентській кампанії 2003 року. Поза сумнівом, можливість використання столичних ресурсів (здебільшого інформаційних, оскільки з рештою в Грузії періоду Шеварднадзе було сутужно) дала нинішньому Президенту Грузії змогу набути статусу загальногрузинського політика, якому зрештою свої голоси віддали 97% виборців. Зрозуміло, дуже значну роль відіграли його персональні якості як політика, проте дізнатись про них грузинські виборці у регіонах змогли лише завдяки залученню столичних інформаційних ресурсів.

 Ситуація в Україні цілком інакша – кількість публічних політиків загальноукраїнського рівня з помітним рейтингом та значним потенціалом його зростання за рахунок тих чи інших технологій доволі велика. Проте альтернативність вибору все ж значною мірою ілюзорна, оскільки, на відміну від Грузії, Україна і досі змушена обирати краще з гіршого. Отже, ніша для політика загальноукраїнського рівня, що одержить підтримку виборців і стане Президентом держави з більш-менш пристойним рівнем довіри громадян, досі вільна. І саме для її зайняття оптимальною є посада мера столиці як стартовий майданчик успішної кампанії. (Посада Прем’єр-міністра, здавалося б, більш логічний початок боротьби за президентське крісло, обтяжена значним недоліком – призначення на неї залежить від діючого Президента, чий рівень довіри народу стало тримається нижче 10%. /Згідно останніх досліджень Центра Разумкова, навіть в якості єдиного кандидата від влади Леонід Кучма сьогодні отримав би 8 % голосів, а в загальному списку – лише 2-3%. – Дзеркало тижня N 2, 17-23 січня 2004 р./. Відтак, цей недолік є вирішальним – претендент-прем’єр отримує чи не весь негативний тягар влади, і так чи інакше змушений витрачати частину ресурсів на його подолання).

 У О.Омельченка навряд чи з’являться президентські амбіції – і ще менше шансів, що вони стануть реальними, оскільки для цього замало і ресурсів, і загальноукраїнського іміджу. Проте навіть за зміщення його (використовуючи надумані приводи або неузгодженості законодавства) з посади голови КМДА він залишиться міським головою. Новопризначений (якщо вдасться це зробити) Президентом голова КМДА намагатиметься перетягти на себе максимум повноважень і ресурсів. Але ж, згідно із законодавством, посаду голови КМДА може займати лише обраний міський голова. Отже, або слід так чи інакше позбавитись Омельченка (фінансові гарантії пенсії, несподівана хвороба, судове переслідування тощо), або перенести вибори, розпочинати негайно виборчу кампанію і намагатися легітимізувати призначеного голову КМДА, або виділити завчасно ресурси на два роки суперечок, судових позовів, апеляцій, інформаційної війни, боротьби за ресурси, шантажу, підкупу тощо. Існує ще один варіант – перебрання контролю знизу, шляхом цілковитого підпорядкування Київради (процес уже розпочато), міських управлінь, районних рад, силових, контролюючих та інших структур. Тоді можна і не чіпати О.Омельченка – в нього не буде іншого виходу, як виконувати вимоги президентської команди. Максимум, що він зможе собі дозволити – не надто голосні кампанії у пресі та перманентні переговори з опозицією. За будь-якого сценарію розвитку подій на Київ чекають нелегкі два роки. Він надто багато важить у всеукраїнській політичній схемі.

Київ – це не лише 2,6 мільйона мешканців, значна частина всеукраїнського бюджету (понад 4 млрд. грн.) та прямі 100% відрахування з податку на доходи фізичних осіб. Це не лише центральні офіси корпорацій, національних і транснаціональних, дипломатичних представництв, політичних партій та органів державної влади. Київ – найбільш політично освічений, культурний та, що головне, найбільш заможний (середня заробітна платня киянина на 2003 рік становила біля 650 грн., тоді як аналогічний показник по всій Україні – 350 грн.) електорат в Україні, прихильність якого мусить завоювати будь-яка серйозна політична сила. Пересічний киянин під час виборів (особливо парламентських та органів місцевого самоврядування) завалений різноманітною передвиборчою „макулатурою” на загальну суму понад $30.

 Оскільки посада мера дає можливість частково контролювати цей електорат та повністю – передвиборчу діяльність у місті будь-яких політичних сил, боротьба за столичне крісло завжди мало чим відрізнялася від змагання за найголовнішу державну посаду. А у світлі ймовірного проведення конституційної реформи посада мера столиці (особливо якщо буде вирішена колізія із повноваженнями міського голови та голови КМДА) отримає не набагато нижчий статус, ніж посада прем’єр-міністра. Причому велика вірогідність того, що реформа буде запроваджена вже протягом найближчого року, тоді як перевибори міського голови та парламентські вибори відбудуться лише 2006 року. І наступний міський голова (причому як призначений Президентом у будь-який момент до виборів 2006 р. тимчасовий голова КМДА – за умови нейтралізації тим чи іншим чином О.Омельченка, так і обраний киянами 2006 року) матиме значно більше можливостей впливу на політичну ситуацію в Україні, підкріплених значно ширшими офіційними повноваженнями та вищим статусом.

Тож ситуація із розподілом владних повноважень у столиці протягом найближчих 2-х років є надзвичайно актуальною. А під час активного розгорнення президентської кампанії ця проблема може стати вирішальною. Адміністративні, політичні, фінансові та організаційні ресурси столичної влади стануть тим важелем впливу, за який вже у найближчий час точитиметься найзапекліша боротьба. Передумовою цієї боротьби є те, що ресурс столичної влади у реалізації стратегічних розробок центральної влади досі використовувався неефективно. Невдоволення неефективним використанням цього ресурсу сьогодні зосереджене на одній особі – міському голові Києва, голові Київської міської державної адміністрації Олександрові Омельченку.Незважаючи на рішення Конституційного Суду щодо правомірності перебування О.Омельченка на посаді голови Київської міської державної адміністрації після досягнення ним пенсійного віку – 65 років, Омельченко у будь-який момент може позбутися цієї посади. Все залежить від бажання або небажання Президента Кучми бачити його у цьому кріслі. Адже саме він призначає та звільняє голів місцевих адміністрацій. Окремо слід зазначити, що рішення Конституційного суду щодо Омельченка було оприлюднене разом із рішенням щодо можливості участі Президента Кучми у наступних виборах Президента. Суперечливість цього рішення також не викликає сумнівів. Цей незначний технологічний крок Адміністрації Президента може мати у подальшому досить вагомі наслідки. Зокрема, це ще одна гарантія, що дозволить залишити контрольованого Омельченка за нового голови КМДА.

 Питання протистояння довкола перерозподілу влади у столиці є актуальним і ще з кількох причин. По-перше, все це розглядається у контексті майбутніх виборів Президента. А вірніше, у контексті полишення посади Президента України Леонідом Кучмою (питання переобрання на третій строк опускаємо). Нинішній Президент України, який свою політичну діяльність розпочав із консолідації владних важелів та всі роки перебування біля керма виконавчої влади у державі посилював її, перебираючи деякі функції законодавчої влади та влади на місцях – наприкінці свого другого строку (за Конституційним Судом – першого) наважився на політичну реформу, виступивши за створення в Україні парламентсько-президентської, а можливо й парламентської форми правління.Звісно, все це робиться задля того, аби створити певні політичні гарантії майбутнього (політичного та фінансового) нинішньої президентської команди. За умов динамічного покращення рейтингу представників опозиції цей крок влади є стратегічно вивіреним та вірним, незважаючи на його радикальність та ризикованість. Тож напередодні виборів політична сила, що представлятиме нинішню владу на президентських виборах (однаково, чи це буде визначений нарешті наступник, чи конферансьє третього/другого виходу Л.Кучми на політичну сцену України), має сконцентрувати у своїх руках всі можливі організаційні, політичні та фінансові ресурси. Процес концентрації владних ресурсів регіонів розпочато вже давно. Перша хвиля замін голів міських, обласних та районних адміністрацій прокотилася ще після виборів 2002 р. Прибирали тих, хто недостатньо оволодів місцевим адміністративним ресурсом і програв вибори – тобто, допустив обрання не провладних депутатів та партій. Другої хвилі адміністративної зачистки слід було очікувати ближче до президентських виборів 2004 р., однак надзвичайно ранній початок кампанії владними технологами обумовив і більш ранню підготовку виборчих плацдармів. Можливо, ігровий час буде додано – шляхом запровадження варіанту конституційної реформи, котрий передбачає президентські вибори лише у 2006 р.

Метою кадрових змін є, по-перше, економічне ослаблення політичних кланів. Паралельно з ліквідацією (чи спробою ліквідації або, принаймні, обмеженням) вільних економічних зон та цільовими антикорупційними розслідуваннями під вивіскою налагодження стосунків з FATF зняття неконтрольованих чи слабко контрольованих голів адміністрацій має зміцнити електоральні позиції діючого Президента (чи призначеного ним наступника). По-друге, метою є дезорганізація та примусова переорієнтація електоральної бази опозиції. Це зумовить перестановки на Заході (також із залученням проблеми вільної економічної зони) та в Києві. Причому у кількісному відношенні прихильників В.Ющенка та Ю.Тимошенко у Києві значно більше – фактично, столиця є соціальним оплотом опозиції.

 Отже, зміна чи позбавлення контролю над столицею Київського голови до 2006 року має відбутись обов’язково. Жодним чином нинішній владі не можна допустити випадіння столиці з обойми вже контрольованих нею джерел електорального та фінансово-економічного ресурсу опозиції. А за мера О.Омельченка опозиція перемогла у столиці з нищівним рахунком („Блок Віктора Ющенка „Наша Україна" – 28.05% голосів, „Виборчий блок Юлії Тимошенко" – 12.83% і навіть омельченківський блок „Єдність” – 11.62%, тоді як СДПУ(о) набрала всього 4.85%, а власне президентський блок „За єдину Україну” не подолав і 4-відсотковий бар’єр, отримавши 3.97% голосів).

 

Окрім цього, існує ще кілька аргументів на користь щонайшвидшої (до виборів 2006 р., а ймовірніше – до дати виборів 2004, незалежно від того, чи буде перенесено власне президентські вибори на 2006 р.) заміни О.Омельченка на посаді мера Києва. По-перше, проти нього працює суто суб’єктивний фактор – Омельченко не може розцінюватися як віддана Президентові людина. По-друге, Омельченко вкотре довів здатність до компромісу за важких обставин, а отже розраховувати на нього за будь-яких ускладнень процесу пролонгації владних повноважень команди нинішнього Президента (здобуття контролю над парламентом або ж над урядом за реалізації конституційної реформи, і боротьба за президентське крісло за інших варіантів) не можна. І навіть якщо О.Омельченко зможе довести свою лояльність владі, використання ним можливостей керування ситуацією, що їх надає посада мера, не є ані ефективним, ані повним – і навряд чи він в змозі покращити свою роботу в цьому плані. Оскільки питання, хто саме представлятиме нинішнього Президента на наступних президентських виборах та хто відповідатиме за передвиборчу кампанію провладних сил в цілому, досі не з’ясоване, у боротьбу за перемогу на виборах і, тим більше, за призначення головою КМДА включаться всі фінансово-промислові групи, що вони розраховують на обрання Л.Кучмою наступника зі свого середовища (чи, за варіанта третього/другого терміну, на отримання або збереження ключових позицій у владі). Отже, кількість претендентів на крісло столичного голови на сьогодні вже становить близько двох десятків. І надалі зростатиме – коли з’являтимуться більш-менш чіткі механізми подолання правової колізії з розподілом владних повноважень між законодавчою та виконавчою гілками вади на столичному рівні. І, відповідно, з’являтимуться нові можливості навіть за відсутності легітимного статусу повноцінного мера Києва отримати цілковитий контроль над ресурсами міста. Тепер ми викладемо, хто саме і з яких причин включений нами до попереднього переліку претендентів на київське крісло.

3. Критерії відбору об’єктів для прогнозування. Основні чинники, передумови та історія зміни Київського міського голови

У ході відбору об’єктів даного дослідження було визначено, що перелік політиків різного рівня – від районного до загальноукраїнського – котрі можуть бути тим чи іншим чином залучені до процесу зміни столичної влади, практично невичерпний. Скоротити його, керуючись певними об’єктивними критеріями, неможливо, оскільки чи не всі фактори, котрі мають вплив на розвиток ситуації, мають суто суб’єктивний характер. Це стосується передусім особистого рішення Президента Кучми щодо найбільш вигідної для його планів особи Київського міського голови. Нікому не відомі плани Л.Кучми, і нікому не відоме його можливе рішення. Так само від суб’єктивних факторів залежить можливість домовленостей між різними представниками пропрезидентських сил, між лідерами регіональних фінансово-промислових груп, між політиками київського рівня та цими групами, між опозицією та О.Омельченком тощо.

 Через суб’єктивність передумов і основних чинників, що визначають майбутнє столичної влади, неможливо також і визначити прізвище наступника О.Омельченка. Не існує об’єктивних причин ані для зняття О.Омельченка з посади голови КМДА, ані об’єктивних причин для того, аби він залишився на цій посаді, ні для розподілу владних повноважень на рівні столиці між виконавчою і законодавчою владою, ні для виключення Києва із загальнодержавного правового поля, котре передбачає такий розподіл, ні для ігнорування здобутків О.Омельченка як мера тримільйонного міста і вправного господарника, ні для невідкриття судових справ стосовно численних фінансових та правових зловживань столичної влади, і зокрема мера. Фактично, на рівні столиці дублюється загальноукраїнська ситуація зі створення підґрунтя на законодавчому рівні, на рівні указів і постанов Президента, Кабінету Міністрів, міністерств і відомств для шантажу кожного громадянина, кожної установи і кожного підприємства їхньою діяльністю поза правовим полем – оскільки інакше нормальне існування неможливе. Мера і столицю загнали у рамки напівзаконного функціонування – і цим центральна влада набула практично необмежений контроль над ними. Отже, Президент може зрештою назвати будь-яке прізвище – і Київ отримає нового голову КМДА, а надалі, можливо, повноцінного мера. Аргументація на користь президентського рішення буде наведена постфактум – вже в рамках початку передвиборчої піар-кампанії для обрання голови Києва. Таким чином, нами було відібрано п’ятеро політичних лідерів як київського (Яловий, Салій, Черновецький), так і всеукраїнського рівня (Кірпа, Хорошковський), а також два „збірних образи” кандидата від певної політичної сили. Зокрема, це „Наша Україна”, котра може бути представлена такими політиками як Бондаренко або Чорноволенко, і СДПУ(о), котра може виставити на столичні перегони, ймовірно, одного з двох – Андресюка або Суркіса. І, звичайно ж, кожна з цих політичних сил може скористатися послугами, пропонованими київськими політиками, котрі можуть представляти інтереси цієї сили як на посаді мера, так і в якості радника під час передвиборчої кампанії. Отже, ці семеро (п’ять плюс два „збірних”) складають основну групу для політичного аналізу. Вони мають найбільші шанси перемогти на виборах Київського голови, оскільки розпоряджаються найбільшими фінансовими, технологічними, інформаційними, організаційними, персональними, електоральними та іншими ресурсами. До того ж кожен з них є відомим політиком, що про нього знає чи не кожен киянин, причому стартовий імідж кожного (за виключенням Суркіса) є позитивним. За застосування певних виборчих технологій кожен з них одержить перемогу з непоганим відривом – якщо матиме підтримку Президента або, принаймні, його мовчазну згоду на дії на свій страх і ризик.

 Проте наведений перелік не може бути повним. Обов’язково у виборах візьмуть участь і інші учасники – зі значно меншими ресурсами та практично без шансів перемогти. Їх можна було б скинути з рахунків, якби попереду була тільки можливість виборів. Однак перед виборами обов’язково відбудеться зміщення О.Омельченка з однієї з двох посад, що він їх займає. Він перестане бути головою КМДА (як мінімум, його повноваження буде скорочено, і окремим наказом Президента призначено когось на зразок куратора столиці, що й перебере на себе якщо не номінально, то фактично обов’язки голови КМДА, відібрані в О.Омельченка; а без формального зняття з посади навіть не треба буде ігнорувати чи шукати нове трактування рішення Конституційного Суду), і його намагатимуться позбавити і іншої посади – міського голови, або позбавити цю посаду реального змісту. А нове призначення голови КМДА чи куратора Києва цілком залежить персонально від Президента.

 Саме ця частина сценарію розвитку подій передбачає активне включення в гру інших політиків, які за інакших обставин були б навряд чи варті серйозної уваги аналітиків. Але, враховуючи наступне президентське призначення, ми включили у дослідження ще трьох можливих претендентів – політиків київського (Борисов, Коваленко) та загальноукраїнського (Задорожній) рівня. Та, окрім тих, хто має серйозний шанс бути обраним міським головою або заявив про свої наміри балотуватися і має значні ресурси, а також тих, хто має шанс бути призначеним на посаду голови КМДА та вже з цього плацдарму завоювати за допомогою центральної влади крісло Київського мера, є ще одна категорія політиків, котра має бути згадана у нашому дослідженні. Це політичні діячі, стосовно котрих на рівні чуток відомо, що їх може бути призначено головою КМДА або висунуто на виборах міського голови в якості представника певної політичної сили чи фінансово-промислової групи.

 Зокрема, маються на увазі колишній мер Донецька, народний депутат Володимир Рибак (як представник „донецьких” та Партії регіонів України – тобто, виразник інтересів прем’єра В.Януковича і Президента Л.Кучми; це прізвище може з’явитись лише за рішення Президента підтримати „донецьких” і дозволити їм зміцнити ледве набуті позиції у Києві), претендент від нейтрально-провладної НДП (Валерій Пустовойтенко або Анатолій Толстоухов) – якщо Президентові знадобиться більш нейтральна, але сильна фігура загальноукраїнського рівня на посаді голови КМДА. Також можливе висунення певного кандидата від блоку Юлії Тимошенко – або сама Тимошенко (враховуючи заяву Яворівського 5 грудня 2003 року), або Михайло Павловський. Окрім цих політиків певну ймовірність бути призначеним наступником Омельченка в якості голови КМДА або куратора Києва мають принаймні двоє із заступників голови Київської міської державної адміністрації – Михайло Поживанов, заступник голови КМДА - керівник апарату виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) Броніслав Стичинський та голова райдержадміністрації Шевченківського району Микола Харитончук. Також це призначення можуть отримати Ярослав Федорин та Валерій Місюра. В.Місюра – стати кандидатом від СДПУ(о), а Я.Федорин – від „Нашої України”. Обов’язково балотуватиметься представник партії „Яблуко” (М.Бродський або В.Чайка), проте це навряд чи означатиме серйозну участь партії у боротьбі за посаду мера столиці. Ані Бродський, ані Чайка не є цікавими в якості представників політичних інтересів ані владі (для призначення головою КМДА чи куратором Києва), ані провладним чи опозиційним силам (для висування на виборах мера 2006 р.). Таким чином, об’єктом політичного аналізу та прогнозу виступають десять претендентів на посаду Київського міського голови, розподілені на дві групи:

 1. Володимир Яловий2. Іван Салій3. Георгій Кірпа4. Леонід Черновецький5. Валерій Хорошковський6. претендент від СДПУ(о) (Андресюк-Суркіс)7. претендент від „Нашої України” (Бондаренко-Чорноволенко)та 8. Олександр Задорожній9. Анатолій Коваленко10. Валерій Борисов

І ще десять претендентів мають бути згадані, оскільки певні відомості все ж наявні в інформаційному полі столиці, однак детально ми їх не розглядатимем: Володимир Рибак, претендент від Блоку Юлії Тимошенко (Тимошенко-Павловський), претендент від НДП (Пустовойтенко-Толстоухов), претендент від СДПУ(о) (Місюра), Михайло Поживанов, Ярослав Федорин, претендент від партії „Яблуко” (Бродський-Чайка), Микола Харитончук, Броніслав Стичинський.Однак ресурси, потенціал та нинішнє положення згаданих політичних діячів аналізуються у третій частині дослідження. Зараз же, аби точніше з’ясувати початкову ситуацію, котра, власне, і визначає сучасний та вірогідний майбутній розвиток подій, ми маємо більш детально розглянути сьогоднішню політичну ситуацію у столиці, її витоки і наявні проблеми. Відповідно, слід проаналізувати наявні зв’язки та конфлікти діючого мера Києва – О.Омельченка, а також його ймовірні дії протягом найближчого часу (та після зміщення з посади голови КМДА). Формально (згідно з аналізом даних ЗМІ), можна виділити такі основні групи інтересів у столиці:- фінансово-політична група Омельченка (тримається на особистому авторитеті та владі Омельченка)- політична група НРУ-Нашої України- СДПУ(о)- Представники донецької групи- Група Пінчук-Хорошковський- Більш дрібні опозиційні групи (комуністи, Яблуко...)Власне, це і є перелік можливих ситуативних союзників або серйозних суперників О.Омельченка у його намаганні зберегти щонайбільше влади (всієї зберегти не вдасться за будь-яких обставин) до 2006 року. Виходячи з попереднього досвіду здійснення Президентом Л.Кучмою політики противаг і стримувань, слід очікувати поперемінної підтримки (зустрічі, переговори, значущі фрази в інтерв’ю, призначення в регіонах або всередині апарату Кабміну тощо) кожної з цих сил. Призначений буде той, хто проявить найбільше вміння виконувати вимоги влади без запитань і умов, оскільки навряд чи стосовно свого (бо „чужий” йому не потрібен, і жодним чином не може бути призначений, та навіть і обраний, – до такої міри контроль над столицею Президент має і сьогодні) представника у столиці Л.Кучма матиме інші вимоги, ніж до свого прем’єра: „Сьогодні повинна бути на посту прем"єра конячка, яка тягнула б плуг, а позаду повинно бути кермо. ...А я постараюся тримати чепіги цього плуга” („Урядовий кур’єр”, 5 травня 2001 р.). У будь-якому випадку, окрім міцної хватки стосовно нинішнього мера Києва як голови КМДА, Президент сьогодні має і контроль над О.Омельченком як Київським міським головою. За часів, коли О.Омельченко був максимально потужним, йому вдалося „зробити” Київраду під себе: у 2002 році до міськради було обрано 40 членів партії діючого мера „Єдність”. 25 позапартійних депутатів, 6 членів партії Реформи та порядок, 5 членів Народного руху, двоє комуністів та по одному члену СПУ, АПУ й інших партій. В квітні 2002 року в Київраді утворилися три фракції „Єдність” (55 депутатів), „Наша Україна" (18 депутатів), „Київ трудовий" (7 депутатів). Згодом Президент почав брати справу під контроль: з’явилась нова депутатська фракція – „Єдина Україна”, до складу якої увійшло 19 народних депутатів, 8 із яких перейшли із фракції “Єдність”, а „Київ трудовий” розпався. Нова фракція була створена пропрезидентськими силами з явними намірами обмежити владу і вплив міського голови Олександра Омельченка, який, хоча і зберіг більшість, але втратив 100-відсотковий контроль над Київрадою. Прихильники Омельченка заявили, що нова група створена шляхом тиску на депутатів.

Сили, що оточують Президента і змагаються за його підтримку, також не залишали мера Омельченка у спокої – і навряд чи слід очікувати від них збереження нейтралітету чи зайняття вичікувальної позиції тепер. Досвід конфліктів з Київським мером у них чималий, ресурсів для їх ведення також вистачає. Тож навіть за відсутності згоди Президента Кучми на їхню участь у боротьбі за київський „престол” вони обов’язково втрутяться задля того, аби послабити Омельченка та набути певний контроль над певною часткою Київради та над наступником нинішнього мера. Це означає, що, цілком можливо, ці сили шляхом тиску, сепаратних домовленостей та технологічної допомоги дещо змінять розстановку сил у Києві – і підтримуватимуть вони, найімовірніше, кількох претендентів, навіть якщо за згоди Президента висуватимуть свого. Навряд чи це відбуватиметься гласно, однак, як досвідчені гравці, пропрезидентські сили акумулюватимуть у своїх руках максимум шансів на виграш. Отже, розглянемо детальніше схему протистоянь на теренах київської влади.

Традиційно напружені стосунки Омельченка з політико-фінансовою групою СДПУ(о). Зокрема, протистояння Омельченко-Суркіс було найбільш жорстким на виборах 1999 року. На той момент зіткнулися не лише фінансові чи політичні інтереси – відбувалася „обкатка технологій”. І цей процес вийшов з-під контролю, перевівши локальний конфлікт між Омельченко та дуетом Суркіс-Медведчук у розряд всеукраїнського протистояння. Також багато аналітиків схильні вважати, що саме цей конфлікт і подальше загострення протистояння підштовхнули Омельченка до зближення із Ющенком та його оточенням. Крім того, конфлікт Омельченко-група СДПУ(о) – це зараз не лише конфлікт інтересів, але й конфлікт схем – управлінських, фінансових, політичних, організаційних тощо. Це конфлікт бюрократій: старої, галузевої, сімейної радянського зразку та нової, підсиленої значними фінансовими потоками, сучасними інформаційними та управлінськими технологіями, що ґрунтуються на потужній аналітичній роботі, проведенні моніторингу, моделювання та прогнозування.

Також не можна не відзначити, що одним з найбільш активних ініціаторів звільнення В.Медведчука з посади заступника Голови ВР України був саме Київський міський голова. Цей випадок тим більш показовий, оскільки реакція групи Медведчука була миттєвою та досить ефективною. Оприлюднення Дмитром Панамарчуком аудіозаписів телефонної розмови Омельченка та Ющенка спричинило досить значні інформаційні втрати не лише Омельченку, але й Ющенку. Той випадок у черговий раз продемонстрував слабкість особистісних характеристик Ющенка як управлінця, політика, керівника самодостатньої політичної сили, яка остаточно відмовилася від брудних політичних технологій. Використання термінів „зламати сейф”, „мокрі підписи”, підвищений тон Омельченка та виправдовування Ющенка – все це було нонсенсом з точки зору вже наявного іміджу Омельченка, але цілковито не пасувало іміджу Ющенка. Ющенкові таке не вибачається...Врешті-решт, слід згадати протистояння навколо Київенерго та інших бізнесових проектів, що сприяли появі найбільшої політичної прірви в історії незалежної України. Існує думка, що спосіб керівництва столицею Олександра Омельченка відзначається прискіпливою увагою до дрібниць, особливо якщо мова іде про ведення бізнесу у Києві. Саме тому протистояння Омельченко-Медведчук отримало своє продовження і в бізнесі. У деякі моменти це протистояння набувало відверто параноїдальних рис.

І лише останнім часом, через значне посилення позицій Голови Адміністрації Президента України В.Медведчука, руйнацію політичної стабільності Омельченка, а також появу нових, не менш небезпечних для Омельченка, груп впливу, соціал-демократи активізували свою політичну та бізнесову діяльність у вотчині свого „не першого, але і не другого” опонента.Очевидно, що соціал-демократи прагнутимуть реалізувати свої претензії на „вищість” в управлінні. Зокрема, беручи до уваги масовість кадрового резерву СДПУ(о) по всій Україні (насамперед, мова іде про призначення соціал-демократів на ключові посади в органах місцевого державного управління), можна не сумніватися, що ця сила має змогу виставити потужну політичну фігуру, яка зможе належним чином перебрати важелі впливу у столиці, обійнявши хоча б посаду голови столичної державної адміністрації. До речі, подібні призначення готуються, візуються та реєструються Президентською канцелярію.

Якщо говорити про персональні характеристики, то соціал-демократи, у залежності від поставлених цілей, можуть запропонувати різний персональний склад кандидатів на цю посаду. Зокрема, якщо мова йтиме лише про участь та про проведення масштабної дискредитаційної інформаційної кампанії проти Омельченка та його політичних сателітів у Києві, можуть виникнути прізвища того ж Нестора Шуфрича, або ж голови міської організації, колишнього комсомольця Валерія Місюри. У випадку, якщо ймовірність призначення буде високою, а основною метою буде реальне перебрання всіх важелів впливу, знищення політичного, організаційного, фінансового плацдарму Омельченка, на цю посаду можуть бути висуненні не лише серйозні політики та управлінці з партійного кадрового резерву (такі як Борис Андресюк), але і залучені зі сторони знані київські особистості – представник Президента у Парламенті Олександр Задорожній, колишній міський голова та колишній соратник Омельченка Іван Салій, який вирізняється здатністю знаходити спільну мову з представниками самого широкого політичного спектру, у тому ж числі і з колишніми опонентами. Це коло, звісно, може бути розширене. Група, що сьогодні представлена у суспільно-політичному житті України такими брендами як Партія „Регіони України”, Донбас, прем’єр-міністр Віктор Янукович, перший віце-прем’єр-міністр Микола Азаров, віце-прем’єр-міністр Андрій Клюєв, найбагатша людина України (за версією журналу Wrрost) Ринат Ахметов, ФК „Шахтар”, шахтарські страйки – ця група активно і зі здоровою агресією потужного політичного організму завойовує своє місце на політичній та економічній арені України.

Для цієї сили завоювання столиці – справа честі. При цьому, завоювання має бути явним та зрозумілим – власними силами. Очевидно, що ця сила не може бути задоволена принципом, який сьогодні пропагується у столиці – всі бізнес- та політичні проекти у столиці реалізуються через кабінет Омельченка. Саме тому немає сумнівів, що „донецькі” будуть досить серйозно змагатися за владні важелі у столиці. Ще сьогодні ця сила намагається знайти спільну мову з командою Омельченка, але вже завтра вона зробить йому пропозицію, від якої він не зможе відмовитися. Деякі члени команди Омельченка досить реально собі уявляють специфіку роботи з „донецькими”. Один із численних заступників Олександра Олександровича – Михайло Поживанов – певний час обіймав посаду міського голови Маріуполя, міста, чий фінансовий потенціал був порівняний з потенціалом багатьох обласних центрів України, разом узятих. За однією з версій, саме через протистояння з донецькими Поживанов змушений був залишити Маріуполь та стати сателітом Омельченка. М.Поживанов був призначений заступником голови Київської міської адміністрації за лобіювання Партії “Реформи і порядок”, співпраця з Омельченком якої відбувається на досить серйозному рівні. До речі, у численних аналітичних матеріалах Михайло Поживанов розцінювався як досить реальний претендент на посаду міського голови столиці, а отже, міг бути цілком реальним супротивником Омельченка на виборах.

Говорячи про участь фінансово-політичної групи, близької до нинішнього прем’єр-міністра В.Януковича та президента клубу „Шахтар” Р.Ахметова, у перерозподілі владних та фінансових важелів впливу у Києві, можна згадати прізвище народного депутата та колишнього мера Донецька Володимира Рибака. Саме цей політик у розпал київської кризи-65 називався спостерігачами як ймовірний кандидат від „донецьких” на посаду голови столичної адміністрації. Проте, знаючи фундаментальність підходів нової донецької команди, можна не сумніватися, що вони б також розглядали більш „прохідний” варіант залучення когось з київських політиків. У цьому випадку знову випливають прізвища Олександра Задорожнього та Івана Салія як політиків, чий потенціал може бути корисним на певному етапі.

Напруженість відносин між СДПУ(о) та фінансово-політичними силами О.Омельченка спричинила на певному етапі ситуативне згуртування зусиль провладних угруповань. Всі пам’ятають, що столичним куратором в Адміністрації Президента у період, коли міська рада Києва переживала часи протистояння та створення фракції „Єдина Україна”, був колишній міністр економіки Валерій Хорошковський. Саме ця людина, за потужної фінансової, політичної, технологічної, медійної і організаційної підтримки групи Інтерпайп та особисто Віктора Пінчука, може розцінюватися як досить перспективний політичний бренд.

Сьогодні виглядає сумнівною участь цього політика, який позбувся крісла в органах виконавчої влади, у президентській кампанії, принаймні в якості кандидата. Але очевидно також, що посада міністра економіки не була достатньою задля розкриття потенціалу В.Хорошковського як публічного політика. Особливо за умов, коли поле для діяльності та реалізації свого потенціалу є таким вузьким. Тому цілком ймовірна ситуація, коли В.Хорошковський, за умов досить потужної підтримки родинного кола Президента, зможе зайнятися питаннями столичного життя. Технологічною особливістю „розкрутки” цього політика є те, що, незважаючи на універсальність іміджу В.Хорошковського, його все ж недостатньо для подальшого кар’єрного зростання. Тож Валерій Іванович змушений буде доводити свій потенціал на місці, яке надаватиме можливість поєднання організаційних, фінансових та інформаційних ресурсів. Простіше кажучи, він має довести свою придатність як професійного успішного політика, здатного самостійно позитивно вирішувати найбільш складні завдання.

У той же час, очевидним є факт протистояння крупного та середнього бізнесу столиці з потужним та роздутим адміністративним апаратом, вибудованим О.Омельченком за 2 строки свого перебування біля керма столичної влади. При цьому не варто плутати цей механізм зі столичною бюрократією, яка має свої претензії до Омельченка. Сьогодні виразником інтересів бізнес-опонентів нинішнього керівництва столиці є депутат та банкір Леонід Черновецький. Участь цієї людини, незважаючи на досить суперечливий імідж, цілком прогнозована у змаганнях за столичну владу. Більше того, він сам не приховував своєї зацікавленості керуванням столицею. Найбільш показовим була участь Черновецького у скандалі довкола досягнення Омельченком пенсійного віку та, відповідно до Конституції, неможливості виконання ним службових обов’язків. Відповідно до чинного законодавства, Леонід Черновецький подав до суду на Омельченка за недотримання ним Конституції України. У цьому контексті досить показовим є той факт, що Черновецький за освітою – професійний юрист. Тому рішення Конституційного Суду певним чином зачепило його професійну гідність. Існують свої протиріччя між чіткою ієрархічною політико-фінансовою вертикаллю влади Омельченка та бюрократичним апаратом на місцях. Кожен районний керівник, особливо той, що поєднує посади голови райради та райадміністрації, а інколи і має підтримку серйозних політичних діячів всеукраїнського масштабу, може розраховувати на свій шанс отримати у спадок всю цю роками вибудовувану систему противаг. Але не кожен з них знатиме, як нею керувати. Серед тих, хто цілком ймовірно зможе знайти потрібні важелі – давні приховані опоненти Омельченка: Іван Салій та Анатолій Коваленко.

На нашу думку, не варто недооцінювати фактор міської бюрократії. Це та сила, яка сьогодні змушена співпрацювати з Омельченком, та за сприятливих обставин зможе скинути людину, яка тривалий час намагалася методом „розділяй та владарюй” нівелювати вплив місцевої бюрократії. Особливо проблемним було питання реструктуризації районів. Об’єднання районів, запровадження централізованого управління ними суттєво послабило багатьох чиновників місцевого рівня. Зокрема, дехто з аналітиків схильний вважати, що у столичній адміністрації сьогодні вже сформовані групи, які реально не проти відібрати владу у Омельченка. І в цьому контексті називаються різні прізвища, в тому числі і першого заступника голови КМДА, начальника головного управління економіки та інвестицій Валерія Борисова.

У той же час, не можна не відзначити, що сила Омельченка як управлінця та політика значною мірою була створена саме місцевою бюрократією. І за зрозумілого невдоволення вже набутим за її активного сприяння рівня повноважень Омельченка, обсягами його влади, причетністю його до найменшого бізнесу у столиці вона все ж і надалі змушена посилювати його позиції, зокрема, шляхом участі у нових бізнес-проектах. Як це не дивно, але опозиція (в особі „Нашої України”), швидше за все, розцінює свою співпрацю з Омельченком лише як вимушений та тимчасовий союз. Співпраця з Омельченком, який за своєю ментальністю та вмінням роботи з людьми, на думку багатьох нашоукраїнців, мало чим відрізняються від Кучми, є досить неприємною, але необхідною реальністю. Адже будь-який політик чи управлінець, який сьогодні може отримати хоча б найменші важелі впливу, що належать посаді голови КМДА, буде для опозиції гіршим за Омельченка. Тим не менше, все це не стримує опозицію від досить відвертих заяв про необхідність зміни обличчя столичної влади.

Зокрема, аналітики згадують заяву щодо ймовірної підтримки Юлії Тимошенко у виборах на посаду Київського міського голови. „Зараз у Юлії Тимошенко ситуація непроста, зокрема з її родиною, тож вона хотіла б знати, яка посада у виконавчій владі може бути їй запропонована після перемоги об’єднаної опозиції на президентських виборах. У частини „Нашої України” є думка запропонувати їй посаду міського голови Києва”, – таку пропозицію висловив 5 грудня на „круглому столі” у редакції „Львівської газети” народний депутат України Володимир Яворівський (http://ukr.for-ua.com/news /2003/12/05/ 104928.html).

Звісно, ця заява радше буде використана опонентами Ющенка і Тимошенко, так само, як опонентами Омельченка. Очевидно, що група СДПУ(о) зможе використати ці слова опозиціонерів задля приниження Тимошенко (рівень співпраці та дивіденди, на які готові піти „нашисти” для Юлії Тимошенко, обмежується максимум посадою міського голови) та в якості попередження для Омельченка (Ющенко вже сьогодні не лише не готовий до рівної співпраці, але й роздає те, що йому поки що не належить).

Юлія Тимошенко досить оперативно прокоментувала цю пропозицію „нашиста” Яворівського в інтерв‘ю агентству “Главред”, заявивши, що мерство у Києві не входить до її політичних планів. (http://www.glavred.info/index.php?art=94341459).Тим не менше, не можна забувати, що до складу однодумців Тимошенко входять такі відомі політики столичного рівня як Леонід Косаківський та Михайло Павловський. Серед прихильників Ющенко також є чимало політиків, які можуть скласти досить серйозну конкуренцію на виборах столичного голови. Взяти хоча б того ж Володимира Бондаренко. Цей політик сьогодні досить активно підтримує Олександра Олександровича, але саме він був колись першим заступником Салія та суперником як Омельченка, так і Салія на виборах мера столиці.

Можна не сумніватися, що інші представники опозиції сьогодні так само зацікавлені у протистоянні з нинішньою міською владою – якщо не задля отримання реальних важелів впливу, то хоча б заради присутності в інформаційному просторі. У цьому контексті можна згадати активність партії „Яблуко” та їх лідерів – Михайла Бродського та Віктора Чайки. Ці політики розпочинали свою політичну кар’єру саме у Києві. На виборах 1998 року вони створили об’єднання „Кияни”, яке взяло досить активну участь у виборчих перегонах у столиці. Тому можна не сумніватися, що ці амбіційні, хоча й дещо призабуті киянами, політичні діячі також нагадають про себе у цій боротьбі.Певний час до розгортання подій довкола перерозподілу столичної влади мали відношення і народні демократи. Зокрема, Анатолій Толстоухов, який вже вдруге обіймає посаду Міністра Кабінету міністрів, був певний час заступником Омельченка. Також аналітиками називалося прізвище голови НДП Валерія Пустовойтенка як одного з реальних претендентів на посаду голови Київської міської адміністрації.

Отже, існує принаймні два десятки політиків різного рівня, що так чи інакше невдоволені або діяльністю О.Омельченка, або його перебуванням на посаді мера Києва взагалі. Особливо численною є група політичних діячів, що за певних обставин займали посади заступників міського голови. Питання, наскільки значним є їхній шанс отримати посаду мера, можна дещо прояснити, звернувшись до історії головування у місті Києві за часів незалежності України.

4. Історія питання

Розподіл влади у Києві з самого створення незалежної України відбувався надзвичайно сутужно та складно, супроводжувався скандалами та серйозною політичною боротьбою, компроматом та використанням щонайсучасніших (на той момент) виборчих технологій. Олександр Омельченко сьогодні має відчувати все те, що до нього відчували його попередники. Найбільш показовим був перехід влади від Леоніда Косаківського до О.Омельченка.10 липня 1994 року на перших загальноміських виборах прямим голосуванням мешканців столиці був обраний головою Київради 44-річний Леонід Косаківський. За обрання мером представника Президента України в місті Києві Леоніда Косаківського проголосувало майже 550 тисяч киян. Основний конкурент Косаківського – представник Народного руху Володимир Черняк – вибори програв, проте рухівцям вдалося отримати більшість мандатів в Київраді і створити фракцію „Столиця". Не дивно, що з перших днів роботи Київради почалося жорстке протистояння між депутатами та головою, рішення якого неодноразово заблоковувалися. Депутати в 1994 році скаржилися до Верховної Ради з приводу одноосібного рішення голови міськради щодо формування виконкому Київради, чим було порушено норми Конституції. У лютому 1996 року було звернення 40 депутатів до Президента та спікера парламенту з приводу відмови Леоніда Косаківського звітувати перед радою, з приводу не подання їм на розгляд бюджету. Інакше кажучи, Косаківський так і не зміг знайти спільну мову із депутатами Київради.Були навіть спроби, хоча і безуспішні, відсторонити Леоніда Косаківського з посади голови Київради. Тому за справу дискредитації та відсторонення мера від влади взялися на Банковій. В оточенні Косаківського пояснювали таку різку переміну вітру із Президентської Адміністрації змовою впливових чиновників, які ледве не під гіпнозом втлумачили Кучмі, що Київський мер сам хоче бути головою держави і взагалі, керівником столиці повинна бути більш слухняна, керована та зручна людина.

 Інакше кажучи, нова команда нового Президента намагалася вибороти собі легкий доступ до столичної землі, нерухомості, фінансів і т. і. Говорили також про те, що оточення Леоніда Кучми, яке звикло давати вказівки місцевій владі і отримувати від неї слухняні дії, не забуло вислів Косаківського щодо підтримки кандидата в Президенти на виборах в 1994 році. Справа в тому, що Леонід Косаківський в одному із інтерв"ю на телебаченні на запитання, кого він буде підтримувати на президентських виборах, відповів: „Було б краще, щоб залишився той президент, який є сьогодні". Таким чином, Леонід Косаківський відверто демонстрував свої симпатії до Леоніда Кравчука. Проте команда Кравчука, зокрема Віктор Медведчук та Григорій Суркіс, разом із Леонідом Макаровичем чомусь знайшли спільну мову із новою владою і під репресії не попали. Серед причин відсторонення Косаківського від влади називалися і формування власного іміджу та критика діючого Президента. Головним сценаристом зміни влади в Києві називали голову Президентської Адміністрації Дмитра Табачника, хоча в цій справі (справі відсторонення Косаківського від влади) ніколи не принижувалась і роль Валерія Пустовойтенка, Олександра Волкова, Анатолія Толстоухова.

 Як би там не було, але п"ятого квітня 1996 року в Адміністрації Президента Леоніду Косаківському влаштували обструкцію. Ініціатором та організатором зустрічі начебто виступив помічник Президента Олександр Волков. Як згадував в своїй книзі "Переворот на Крещатике" Леонід Косаківський, в його „лінчуванні" найбільше брали участь голова Печерської райадміністрації Анатолій Коваленко (який, до речі, був призначений „на Печерськ" за рекомендацією Косаківського), керівник Московського району Валерій Асадчев, міністр юстиції Сергій Головатий (який начебто помстився Косаківському за його впертість в питанні передачі міністерству юстиції будинку по Жилянській, 14), віце-прем"єр з питань гуманітарної політики Іван Курас та інші… В кінці засідання Леонід Кучма підвів невтішні для долі мера висновки. Як згадував Леонід Косаківський: „Для меня было ясно: все идет по их плану, все запрограммировано… Для начала – выговор, потом собрание директоров с заказными ораторами и очередным „разносом", затем – общественное мнение (в т. ч. – заказные статьи) и т. д., и т. п. И как финал: мое отстранение (Л. Косаківський, Переворот на Крещатике, К. 1998 г., с. 13).

 Нагадаємо, що 18 травня 1995 року Верховна Рада ухвалила Закон "Про державну владу й місцеве самоврядування". Згідно прийнятого документу, Президент очолював систему державних органів виконавчої влади. Органами державної влади на місцях ставали держадміністрації. В компетенції місцевих рад залишалося затвердження місцевого бюджету, програм регіонального розвитку, а також заслуховування звітів голів держадміністрацій. Таким чином скасовувалася система, за якої в Києві діяв виконком, повноваження якого затверджувалися Київрадою. Однак для остаточного ухвалення цього закону необхідні були голоси двох третин парламентарів. Завдання, яке на той час було майже неможливим. Але вихід було знайдено – в червні 1995 року Президент Леонід Кучма підписав із головою Верховної Ради Олександром Морозом Конституційний договір. Україна із парламентсько-президентської республіки перетворилася на президентсько-парламентську державу.

10 липня 1995 року – в день річниці свого перебування на посаді Президента – Леонід Кучма, підписав указ про призначення Леоніда Косаківського головою Київської міської держадміністрації. Згідно Конституційного договору, всіх голів рад треба було призначити головами адміністрацій. Але договір дозволяв Президенту змінювати голів адміністрацій своїм указом, що він невдовзі і почав робити.

Після засідання 5 квітня 1996 року, через три дні (тобто, 9 квітня 1996 р.) на Хрещатик, 36 прибула численна Кабмінівська комісія з вивчення роботи київської влади. Очолив комісію Іван Курас, який рідко з"являвся на засіданнях, тому вів їх Анатолій Толстоухов. Починається ще ширша кампанія з дискредитації Косаківського в пресі. Мера звинувачують в навмисному заважанні притоку іноземних інвестицій в столицю. Мова йде про проекти фірм „Макулан", „Генерація ЛТД", будівництво Президент-Палас отелю американською кампанією по вулиці Грушевського… 18 травня 1996 року в Кабміні відбувається нарада за підсумками роботи комісії. Вів засідання Толстоухов, який відмовився ознайомити присутніх зі змістом підготовленої на 43 сторінках комісією довідкою по Києву і закрив нараду. Як згадує в своїй книзі Леонід Косаківський, присутні в залі керівники районів, міських управлінь, служб, депутати підписали листа до прем"єр-міністра Євгена Марчука про неготовність комісії виносити київське питання на Кабмін. Під листом, як згадував Косаківський, „подписались и все мои замы, кроме одного… Как вы понимаете, это был Омельченко, который сбежал с совещания еще до его начала под предлогом совещания на реконструкции Дворца „Украина". (Л. Косаківський, Переворот на Крещатике, К. 1998 г., с. 59). 19 травня 1996 року Леоніда Косаківського госпіталізують прямо із роботи до лікарні. У мера загострилася хвороба жовчного міхура. Пізніше опоненти звинуватять його в навмисній симуляції хвороби, щоб не бути на засіданні комісії. Як би там не було, але 20 травня першого заступника Косаківського Миколу Ламбуцького Валерій Пустовойтенко негайно викликав в Кабмін і повідомив, що київське питання все ж буде розглядатися.

 21 травня 1996 року на засіданні уряду, після ознайомлення із результатами роботи комісії Кураса і публічного "судилища" над діючим мером, Кабмін рекомендував Президенту звільнити Косаківського із посади голови міськдержадміністрації. 23 травня 1996 року в залі засідань з"явився віце-прем"єр Олександр Ємець в супроводі свого асистента Анатолія Толстоухова та Олександра Омельченка. Олександр Ємець оголосив спочатку про рішення Президента звільнити (в розпалі підготовки до Дня Києва) першого заступника голови міськдержадміністрації Миколу Ламбуцького (до речі, доля Ламбуцького склалася непогано – він Гендиректор КП “Київпастранс”) та заступників голови Владлена Ковтуна і Галину Артюх. Крім того, віце-прем"єр повідомив переповненому людьми залу, що в зв"язку із хворобою Леоніда Косаківського Президент своїм указом призначив Олександра Омельченко виконуючим обов"язки голови Київської міської держадміністрації. Всі ці рішення Леонід Косаківський вважає незаконними. Напередодні 25-26 травня 1996 року (Дня Києва), вночі на пам"ятнику княгині Ольги, який планувалося відкрити на свято, збивають літери прізвища Косаківського – ініціатора та учасника відродження монументу. Відповідне розпорядження, як стверджують, дав особисто Олександр Омельченко. Свято Дня Києва не повинно було асоціюватися із Косаківським. Прізвище діючого мера вирізали також із бронзового монументу архангела Михаїла, спорудженого в травні 1994 року біля Головпоштамту.

27 травня 1996 року за створення особистого іміджу звільняють прем"єр-міністра Євгена Марчука, мер Києва лягає на операційний стіл. В лікарні на Оболоні Косаківський пролежав до 10 червня. Приїхавши після лікарні із дружиною на дачу, мер отримав натяк, що будиночок треба звільнити за приписом Кабміну. Держдачу довелося залишити. Косаківський продовжує знаходитись на лікарняному.

19 липня 1996 року Леонід Косаківський вперше із дня хвороби з"являється на Хрещатику, 36 і пише заяву про відставку с посади голови міськадміністрації у зв"язку із незгодою з упередженою і необ"єктивною постановою уряду від 21 травня, із прагненням зосередитися на здійсненні передбачених новою Конституцією повноважень міського голови, у зв"язку із нехтуванням інтересами столиці з боку центральних органів влади і т. п.. Від пропозиції гінців із Банкової добровільно залишити і посаду голови Київради Леонід Косаківський відмовився. (Л. Косаківський, Переворот на Крещатике, К. 1998г., с. 226-227). Того ж дня Президент прийняв відставку опального мера. Але залишаючись головою Київради, Леонід Косаківський так і не зміг налагодити конструктивної співпраці ні з новою держадміністрацією, Олександром Омельченко зокрема, ні з депутатами.

У серпні 1996 року Указом Президента Олександр Омельченко призначений головою Київської міської держадміністрації. Протистояння між мером та новою виконавчою владою на Хрещатику, 36 загострюються до абсурду. Меру не виділяють авто, відмовляють в прийомі і т. і.. Врешті решт 26 червня 1997 року 50 депутатів Київради шляхом таємного голосування ухвалили рішення про дострокове припинення повноважень міського голови Леоніда Косаківського. Сам міський голова розцінив це рішення як незаконне. Старокиївський райсуд першого жовтня 1997 року задовольнив позов Косаківського і визнав рішення депутатів Київради незаконним. Коротше кажучи, кампанія з відновлення Косаківського на посаді мера закінчилась безрезультатно. Як би там не було, але ніхто вже не збирався поновлювати опального голову на роботі, навіть за рішенням суду та вимогами європейських інституцій.

 14 січня 1998 року Верховна Рада приймає Закон “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, потім, 29 березня, окрему постанову щодо виборів міського голови Києва. Але 27 березня 1998 року Конституційний суд прийняв рішення про відміну прямих виборів Київського мера, які мали відбутися 29 березня цього ж року разом із парламентськими виборами. Конституційний суд ухвалив таке рішення на підставі того, що на той час законодавчо не був визначений статус столиці. Сам Косаківський вважав, що вибори були відмінені навмисно, аби не допустити його до влади, а Омельченко, на його думку, тоді ще не мав необхідної для перемоги підтримки виборців. Більше того, Леонід Косаківський був впевнений у своїй перемозі і заявляв про свої можливості отримати 53 відсотки голосів виборців (16 жовтня, 1998 рік. "Інтерфакс-Україна"). Однак доля Леоніда Косаківського склалася все ж непогано. В березні 1998 року він був обраний в Печерському районі до Верховної Ради і увійшов до складу фракції "Громада". Олександр Омельченко в березні 1998 року був обраний депутатом Київради, а в жовтні 1998 року – її головою.

Під час виборчої кампанії Київського міського голови 1998 року було зареєстровано 14 кандидатів, серед них Олександр Омельченко, Леонід Косаківський, Іван Салій, Валерій Бабич, Ярослав Федорин. В січні 1999 року Верховна Рада прийняла Закон “Про столицю – місто-герой Київ”, згідно якого вибори міського голови проводяться відповідно до закону “Про вибори депутатів міських рад та сільських, селищних, міських голів”. А на початку березня 1999 року народні депутати 265 голосами “за” прийняли постанову про вибори Київського міського голови 30 травня цього ж року. Станом на 27 квітня 1999 р. міська виборча комісія зареєструвала на посаду міського голови Києва 28 кандидатів. Серед них – народний депутат Михайло Бродський (висунутий трудовими колективами СП „Венето”, та газети „Команда”), народні депутати Григорій Омельченко, Валерій Бабич, Віталій Журавський, депутат Київради Микола Грабар. Від комуністів був висунутий заступник керівника управління „Укрметалу” Володимир Шпундра. Кандидатуру Олександра Омельченка висунули декілька сот трудових колективів столиці. Згодом міська виборча комісія реєструє кандидата від столичних об’єднаних соціал-демократів Григорія Суркіса. Реєстрація завершилася 29 березня. Вибори відбулися 30 травня. Леонід Косаківський не висував своєї кандидатури на цих виборах, оскільки „не бажав брати участь у фарсі" (УНІАН, 6 травня 1999 рік). Косаківський заявив, що „реальні вибори" мера столиці можливі тільки після зміни Президента. Крім того Леонід Косаківський вважав, що „вже займає цю посаду" і не визнавав свого відсторонення в 1997 році.

Іван Салій, призначений в квітні 1999 року заступником голови міськдержадміністрації з питань транспорту, документи на реєстрацію не подавав. Колишній мер Києва заявив, що рішення про його призначення готувалося давно і його згода посісти цю посаду носить для нього „принциповий характер”. Як заявив Іван Салій, своє призначення він не пов’язує із виборами міського голови. „Для мене не в цьому сенс і мета життя”, – підкреслив Іван Миколайович. Екс-мер також зауважив , що в столиці повинен бути „один керівник”, і діючий голова Олександр Омельченко „заслуговує бути мером”. Більше того, Іван Салій зауважив, що не зміг би скласти Олександру Омельченко конкуренцію і якимсь чином нашкодити йому в ході виборів. Крім того, Іван Салій запевнив журналістів, що зможе принести більше користі столиці на посаді заступника голови Київської міськдержадміністрації, оскільки має великий досвід роботи в комунальному господарстві міста. Екс-мер також повідомив, що в нього не буде проблем із керівництвом адміністрації, оскільки, за його словами, 70 відсотків управлінців він призначав, коли очолював місто в 1992-1993 роках (цитати І.Салія за агентством УНІАН, 23.04.99).

 Боротьба на виборах 1999 року, що велась в основному між Олександром Омельченко та лідером київського осередку СДПУ(о) Григорієм Суркісом, відрізнялася широким використанням брудних технологій та викидом компромату. Наприклад, під час кампанії містом було розкидано більше мільйона листівок про володіння Олександром Омельченком та його сім"єю значною кількістю рухомого і нерухомого майна у столиці. Йшлося про те, що сам мер має чотири 5-кімнатні квартири в Києві, а один із його синів – засновник автотранспортних компаній „Транспортник" та „Автосвіт", а також заводів з виробництва цегли та тротуарної плитки в Каневі. О.Омельченко вимушений був спростувати інформацію. За його словами, він мешкає разом із дружиною Людмилою в однокімнатній квартирі. Чотири роки тому він розміняв 4-кімнатну квартиру для двох жонатих синів. При цьому Олександр Омельченко зауважив, що в минулому році, коли в мери балотувалися Косаківський, Головатий, Салій, подібної інформації не було, і висловив занепокоєння, що цього разу в мери балотується Григорій Суркіс (18.05.99 УНІАН).

 1999 року вибори виграв О.Омельченко – Г.Суркіс отримав близько 17% голосів виборців, а чи не всі решта виборців, що з’явились на дільниці, віддали голоси за нинішнього мера. Однак з точки зору сценарію, за яким розвиватимуться події вже 2004 року (і аж до 2006 р.), важлива не перемога О.Омельченка, що стала очевидною чи не в день виборів, а інший момент: судова тяганина у Вишгородському суді за позовом Г.Суркіса щодо порушення кандидатом Омельченком виборчого законодавства. Метою позову було визнання виборів Київського міського голови за вини Омельченка недійсними, призначення нових виборів. Також Г.Суркіс вимагав, аби О.Омельченка позбавили права брати участь у повторних виборах, оскільки основні вибори слід визнати недійсними саме через дії Омельченка. Представником Омельченка у справі був М.Поживанов. Суд таки прийняв рішення на користь Суркіса. І лише пряме втручання Президента зберегло Омельченку його посаду. Рішення суду було проігноровано, а надалі і весь інцидент в принципі було ліквідовано – як і всі згадки про нього. В даному випадку не важливо, що О.Омельченка справді підтримала більшість виборців, і втручання Президента відстояло їх вибір. Принципова схема вирішення проблем – і схема їх створення. Президент надає перевагу персональній залежності і цілковитій підконтрольності всіх, хто займає бодай скільки-небудь важливі посади у державі. І немає жодних підстав вважати, що 2004 чи 2006 року принцип співпраці влади з претендентами на посаду Київського міського голови буде інакшим. На виборах в березні 2002 року діючий мер Олександр Омельченко знов отримав переконливу перемогу. За нього проголосувало майже 740 тисяч виборців (64%) із 1 млн. 177 тисяч. Друге місце посів представник БЮТ Григорій Омельченко – 177 тисяч (16%), третє – один із лідерів партії „Яблуко" Віктор Чайка – 35 тисяч (3, 04%).

 Леонід Косаківський зняв свою кандидатуру на виборах мера. Своє рішення він пояснив тим, що міська виборча комісія не забезпечила однакових рівних можливостей для всіх кандидатів в проведенні виборчої кампанії, свободи агітації тощо. Іван Салій також вирішив зняти свою кандидатуру – на користь Олександра Омельченка та на підтримку партії „Єдність". Іван Салій вважав, що Омельченко „гідно представляє та захищає інтереси міської громади, професійно та ефективно перебудовує столицю України, взяв на себе, як патріот держави, велику відповідальність, виявляє ініціативу та енергію дій". І він (Салій), як киянин, повинен сприяти йому в цих благородних змаганнях (9 березня. 2002р., УНІАН). Проблем із судовими позовами 2002 року вже не було – проте це не означає, що не можна буде знайти жодних приводів для піддавання сумніву легітимності головування О.Омельченка (і поза „проблемою 65”).Так само жорстко, як О.Омельченко відбирав владу у Л.Косаківського, тепер пропрезидентські сили відбирають її в нього. Головним інструментом впливу було обрано „проблему 65”. І навіть рішення Конституційного суду жодним чином не є гарантією того, що О.Омельченко збереже посаду до виборів 2006 р. Зрештою, це за суттю є просто формальністю, демонстрацією законослухняних поз нинішньою центральною владою. Проте історія все ж набула серйозного розголосу, тож ми маємо розглянути її детальніше.

 Рішення Конституційного Суду України за конституційним поданням Президента України та конституційним поданням 56 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої, третьої, четвертої статті 118, частини третьої статті 113, частин першої, другої, третьої статті 140, частини другої статті 141 Конституції України, статті 23, пункту 3 частини першої статті 30 Закону України „Про державну службу”, статей 12, 79 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”, статей 10, 13, 16, пункту 2 розділу VII „Прикінцеві положення” Закону України „Про столицю України – місто-герой Київ”, статей 8, 10 Закону України „Про місцеві державні адміністрації”, статті 18 Закону України „Про службу в органах місцевого самоврядування” (справа про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті Києві) було оголошено 25 грудня 2003 року.

 Справа № 1-45-2003 розглядалася таким складом КС: Селівон Микола Федосович – головуючий, Вознюк Володимир Денисович, Євграфов Павло Борисович, Іващенко Володимир Іванович, Костицький Михайло Васильович, Малинникова Людмила Федорівна, Німченко Василь Іванович, Пшеничний Валерій Григорович, Савенко Микола Дмитрович, Скоморох Віктор Єгорович, Тимченко Іван Артемович, Тихий Володимир Павлович, Ткачук Павло Миколайович, Чубар Людмила Пантеліївна, Шаповал Володимир Миколайович – суддя-доповідач.Представниками суб’єктів права на конституційне подання були:

Президента: Олександр Лавринович.П’ятдесяти шести народних депутатів: Володимир Бондаренко, Василь Сіренко, Віктор Погорілко.Верховної Ради: Анатолій Селіванов, Анатолій Матвієнко, Юрій Ключковський.Кабміну: Анатолій Заєць, Микола Борсук.Київміськради: Володимир Яловий, Броніслав Стичинський, Алла Бабіч.

У розгляді справи брали участь такі спеціалісти: Василь Борденюк (завкафедрою права і законодавчого процесу Національної академії державного управління при Президентові), Віктор Кравченко (завкафедрою конституційного і адміністративного права Університету економіки і права “КРОК”). Приводом для розгляду справи є практична необхідність у з’ясуванні та офіційній інтерпретації положень вищенаведених законних актів.1. Суб’єкт права на конституційне подання – Президент України – звернувся до КС з клопотанням дати офіційне тлумачення вищенаведених законних актів. Головні питання:„Чи має бути звільнено голову КМДА з посади у зв’язку з досягненням граничного віку перебування на державній службі з урахуванням того, що він одночасно є Київським міським головою?”„Чи може бути призначено, виходячи з положень вищезазначених правових актів, головою КМДА не Київського міського голову, а іншу особу?”Необхідність в офіційному тлумаченні, на думку Президента, викликана „неоднозначним розумінням правових актів та виникненням спірної ситуації щодо механізмів виконання вимог законодавства у зв’язку з виповненням Київському міському голові, голові КМДА 65 років”.2. Суб’єкт права на конституційне подання – 56 народних депутатів – звернулися до КС з клопотанням дати офіційне тлумачення щодо особливостей здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в м. Києві, зокрема, статусу Київського міського голови, який за посадою очолює виконавчий орган Київської міської ради, сформований на базі КМДА, і який здійснює функції державної виконавчої влади. Необхідність, на думку нардепів, виникла внаслідок різного розуміння органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування зазначених норм, що призвело до проблем у їх практичній реалізації.3. Президент у поясненні з питань, порушених у поданні народних депутатів, не погодився з твердженням, що у місті Києві відсутня КМДА. „Така позиція народних депутатів України не узгоджується з чітко сформульованими нормами Конституції та законів України, реальною ситуацією, що склалася у місті”. Наводимо зміст згаданих правових актів. Так у статті 118 Конституції визначено, що виконавчу владу в Києві здійснює міська державна адміністрація. голова міської державної адміністрації призначається на посаду та звільняється з посади Президентом за поданням Кабміну. У пункті 2 розділу VII „Прикінцеві положення” Закону „Про столицю України – місто-герой Київ” встановлено, що міська та районні в місті Києві ради вирішують питання щодо формування власних виконавчих органів на базі відповідних державних адміністрацій, які паралельно виконують функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в Києві. „Таким чином підтверджується, що у місті Києві саме місцеві державні адміністрації є виконавчими органами відповідних рад” – сказано у листі Президента.Статтею 16 цього Закону встановлено порядок призначення першого заступника, заступників голови КМДА, і передбачено, що зазначених посадових осіб призначає на посади Київський міський голова за погодженням з відповідними органами. За таких обставин, з огляду на частину третю статті 118 Конституції, згідно з якою склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій, можна дійти висновку, на думку Президента, що за названим Законом однією з особливостей здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в Києві є поєднання однією особою повноважень міського голови та голови КМДА.Голова ВР у листі до КС пояснив, що позиція ВР спрямована на послідовне забезпечення особливостей здійснення виконавчої влади в Києві. Питання, порушені суб’єктом права на конституційне подання, вже були предметом розгляду у ВР, і зокрема, її профільного комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування. Цим комітетом відповідно до статті 14 Закону „Про комітети ВР України” та на підставі системного аналізу відповідних положень Конституції (статті 118, 140, 141) а також вищеназваних законів, дано відповідне розпорядження. Голова ВР з посиланням на це роз’яснення зазначив, що обраний у 2002 році Київський міський голова згідно з частиною другою статті 141 Конституції очолює за посадою виконавчий орган Київської міської ради (КМДА), який утворений за рішенням Київміськради на підставі Конституції (пункт 10 розділу XV) та Закону про Київ. Оскільки посада міського голови є виборною, то за статтею 18 Закону „Про службу в органах місцевого самоврядування” на осіб, яких обрано на таку посаду, не поширюються обмеження щодо граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування. „Тобто, це обмеження не може стосуватися як власне самого легітимно обраного Київського міського голови, так і слугувати підставою для перешкоджання чи унеможливлення очолюваного ним за Конституцією виконавчого органу Київміськради під назвою КМДА”.У поясненні також акцентовано на тому, що виконавчий орган Київміськради – КМДА – утримується за рахунок відповідного місцевого бюджету, оскільки законами України про Держбюджет відповідно на 2002 та 2003 роки фінансування КМДА як органу виконавчої влади не було передбачено.4. Висновки фахівців Національної академії державного управління при Президентові України, МАУП, Університету економіки та права “КРОК” щодо порушених у поданнях питань за своїм змістом в основному збігаються в тому, що Конституція та Закон „Про місцеві державні адміністрації” визначають, зокрема, КМДА як місцевий орган виконавчої влади, проте її конституційно-правовий статус суттєво відрізняється від конституційно-правового статусу обласних і районних державних адміністрацій.

КМДА, яка, зокрема, має статус виконавчого органу Київміськради, за своєю правовою природою відрізняється від КМДА як органу виконавчої влади, яким вона була до прийняття Закону про Київ та до прийняття рішення Київміськради про утворення свого виконавчого органу. На думку фахівців згаданих установ, посаду голови КМДА (виконавчого органу Київміськради) може займати виключно особа, обрана Київським міським головою. Київський міський голова здійснює окремі функції виконавчої влади у місті Києві саме як Київський міський голова. Тому голову КМДА науковці вважають виборною посадовою особою місцевого самоврядування, статус якої визначається Законом „Про службу в органах місцевого самоврядування”. Згідно з положеннями статті 18 цього Закону обмеження щодо граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування не поширюється на посадових осіб місцевого самоврядування, які вибираються на відповідні посади.5. У процесі розгляду справи на відкритому пленарному засіданні КС представники суб’єкту права на конституційне подання звернули увагу на те, що після ухвалення спеціального закону про столицю Київміськрада сформувала власний виконавчий орган на базі міської держадміністрації з назвою КМДА. Сьогодні в місті Києві міська держадміністрація існує лише як „самоврядний орган” – виконавчий орган Київміськради. Цьому органу делеговані певні повноваження у сфері виконавчої влади. КМДА як орган, визначений частиною першою статті 118 Конституції, відсутня.На думку представників 56 нардепів, Київський міський голова є головною посадовою особою територіальної громади та очолює виконавчий орган Київради – КМДА. Він не є державним службовцем. Необхідності у виданні указу Президента про призначення голови КМДА немає. Вимоги щодо граничного віку перебування на державній службі на Київського міського голову не поширюються.

Аналогічна позиція викладена представниками ВР і Київміськради в їх виступах і відповідях на запитання суддів КС та учасників конституційного провадження.Представник Президента підтримав викладені в конституційному поданні положення і зазначив, що в місті Києві відповідно до Конституції виконавчу владу здійснює міська державна адміністрація як орган виконавчої влади. Утворення на її базі виконавчого органу Київміськради означає використання „ресурсних” можливостей державної адміністрації, а не її ліквідацію. Особливості здійснення виконавчої влади і місцевого самоврядування в Києві пов’язані з наявністю державних адміністрацій і територіальних громад у районах столиці, а також окремих населених пунктів, що знаходяться в межах міста Києва.

КМДА очолює голова цієї державної адміністрації, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом за поданням Кабміну. Голова КМДА за своїм статусом є державним службовцем і на нього поширюються вимоги щодо граничного віку перебування на державній службі. Позицію представника Президента підтримали на пленарному засіданні КС представники Кабінету Міністрів. 6. КС, вирішуючи порушені у поданнях питання, виходить з такого.Конституцією визначені засади здійснення виконавчої влади в областях і районах місцевими державними адміністраціями, а також засади місцевого самоврядування, зокрема, в населених пунктах (села, селища, міста). Відповідні конституційні положення конкретизовані в законах України „Про місцеве самоврядування в Україні”, „Про місцеві державні адміністрації”, „Про службу в органах місцевого самоврядування” тощо. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації (частина перша статті 118 Конституції).У частині другій статті 118 та частині другій статті 140 Конституції встановлено, що особливості здійснення виконавчої влади і місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, які відповідно до частини третьої статті 133 мають спеціальний статус, визначаються окремими законами, і до прийняття таких законів виконавчу владу в цих містах здійснюють відповідні державні адміністрації (пункт 10 розділу XV „Перехідні положення”). Отже, Конституція уповноважила визначити законом, якими мають бути особливості здійснення виконавчої влади і місцевого самоврядування в місті Києві порівняно із загальним порядком здійснення виконавчої влади в областях і районах та із загальним порядком здійснення місцевого самоврядування в інших, ніж міста Київ та Севастополь, населених пунктах.7. Закон України „Про столицю” визначив спеціальний статус міста Києва як столиці України, особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті відповідно до Конституції та законів України.Однією з особливостей здійснення виконавчої влади і місцевого самоврядування в Києві є зосередження в КМДА функцій у сферах виконавчої влади і місцевого самоврядування. Безпосередньо функції у сфері виконавчої влади реалізуються спеціально уповноваженими посадовими особами КМДА. Функції місцевого самоврядування здійснюють посадові особи, зокрема заступники Київського міського голови з питань здійснення самоврядних повноважень тощо (статті 14, 16 Закону „Про столицю України”).

При здійсненні повноважень у сфері виконавчої влади КМДА є підзвітною та підконтрольною Кабміну. При здійсненні повноважень місцевого самоврядування КМДА як виконавчий орган є підконтрольною, підзвітною та відповідальною перед Київміськрадою (частина сьома статті 118 Конституції, частина друга статті 11 Закону „Про місцеве самоврядування”).Отже, створення в Києві єдиного в організаційному відношенні органу, який виконує функції виконавчого органу Київміськради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади і який з питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, є підзвітним і підконтрольним відповідній раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади – також підконтрольним відповідним органам виконавчої влади (Кабміну), відповідає положенням частин першої, другої статті 118, частин першої, другої статті 140 Конституції. Створення такого органу також узгоджується з Європейською хартією місцевого самоврядування, яка визначає місцеве самоврядування як право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою державних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення (пункт 1 статті 3).8. КС вважає, що Київський міський голова виконує функції голови КМДА за законом. Так само, наприклад, заступник Міністра фінансів України очолює (є начальником) Головне контрольно-ревізійне управління України згідно з частиною першою статті 5 Закону „Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”. Така особливість в статусі Київського міського голови відображена і в актах Президента щодо голови КМДА. 8 серпня 1996 року, тобто до набуття чинності Законом „Про столицю” і до проведення у Києві виборів міського голови, був виданий Указ Президента № 671/96 „Про призначення О.Омельченка головою КМДА”. На той час за Конституцією і за законами КМДА на загальних засадах і без особливостей здійснювала виконавчу владу в Києві. Після набуття чинності зазначеним законом і виборів міського голови 3 червня 1999 року був виданий Указ Президента № 608/99 „Про підтвердження чинності Указу Президента від 8 серпня 1996 року № 671”. В цьому Указі зазначено, що це підтвердження мотивується саме обранням Омельченка О.О. Київським міським головою. У такий спосіб були реалізовані особливості здійснення виконавчої влади у місті Києві, зокрема те, що особа, обрана Київським міським головою, відповідно призначається головою КМДА, і це не призводить до сумісництва. Тим самим положення частини першої статті 120 Конституції про те, що керівники місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, на даний випадок не поширюється.З цього також випливає, що новообраний Київський міський голова з зв’язку з обранням на цю посаду має бути згідно з частиною четвертою статті 118 Конституції призначений Президентом головою КМДА. Відповідний акт Президента є необхідним для здійснення Київським міським головою повноважень у сфері виконавчої влади так само, як для призначення виборів Президента потрібен акт ВР, хоча дата їх проведення, по суті, встановлена Конституцією (пункт 7 частини першої статті 85).Згідно з частиною п‘ятою статті 118 Конституції України, Київський міський голова, як голова Київської міської державної адміністрації при здійснені своїх повноважень у сфері виконавчої влади відповідальний перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, а також підзвітний і підконтрольний Кабінету Міністрів України.Отже, на основі системного аналізу положень Конституції України і чинного законодавства можна дійти висновку, що Київську міську державну адміністрацію може очолювати лише особа, обрана Київським міським головою, яка Президентом України призначається головою Київської міської державної адміністрації. Як голова Київської міської державної адміністрації, Київський міський голова з питань здійснення виконавчої влади є відповідальним перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, а також підзвітним і підконтрольним Кабінету Міністрів України. На посадову особу, яка є Київським міським головою і одночасно головою КМДА, не поширюються вимоги про граничний вік перебування на державні службі, передбачені частиною першою статті 23 Закону „Про державну службу”. Київський міський голова є посадовою особою місцевого самоврядування. Відповідно ж до положень частини першої статті 18 Закону „Про службу в органах місцевого самоврядування” граничний вік перебування на службі в органах місцевого самоврядування не поширюється на посадових осіб місцевого самоврядування, які обираються на відповідні посади.Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150 Конституції, статтями 51, 61, 63, 65, 93, 95 Закону „Про КС України”, параграф 30 Регламенту КС, КС вирішив:1. Положення частин першої, другої, третьої, четвертої статті 118, частини третьої статті 113, частин першої, другої, третьої статті 140, частини другої статті 141 Конституції України, статті 23, пункту 3 частини першої статті 30 Закону України „Про державну службу”, статей 12, 79 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”, статей 10, 13, 16, пункту 2 розділу VII „Прикінцеві положення” Закону України „Про столицю України – місто-герой Київ”, статей 8, 10 Закону України „Про місцеві державні адміністрації”, статті 18 Закону України „Про службу в органах місцевого самоврядування” в їх взаємозв’язку в аспекті порушених у конституційних поданнях питань щодо статусу Київського міського голови треба розуміти так:1.1. КМДА є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київміськради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади. З питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, цей орган підзвітний і підконтрольний Київській міськраді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади – Кабінету Міністрів України.1.2. КМДА має очолювати лише особа, обрана Київським міським головою, яка Президентом призначається головою КМДА. Як голова КМДА Київський міський голова з питань здійснення виконавчої влади є відповідальним перед Президентом і Кабміном, підзвітним і підконтрольним Кабінету Міністрів України.На посадову особу, яка є Київським міським головою і одночасно головою КМДА, не поширюються вимоги про граничний вік перебування на державній службі. 2. Рішення КС є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене. Рішення КС підлягає опублікуванню у „Віснику КС України” та в інших офіційних виданнях України.Однак, як вже говорилося, дане рішення не є підставою для того, аби вважати, що О.Омельченко залишиться на своїх посадах та/або збереже реальну владу у столиці у тих обсягах, що він її мав досі. Проте певні можливості для керування ситуацією на свою користь у мера Києва все ж є – незалежно від наявності відповідних формальних статусів. Зокрема, найближчим часом можна очікувати зміни поведінки О.Омельченка у політичній сфері. Владні повноваження (та головне – реальні можливості, не зафіксовані ніде формально) голови місцевої влади у столиці є серйозним фактором впливу під час проведення президентської кампанії – і це буде використовуватись О.Омельченком більш ефективно, ніж досі. Ресурсів столиці влада потребуватиме 2004 року навіть за умов перенесення дати президентських виборів на 2006 рік. І оскільки практика довела, що режим відмовчування, ухиляння від висловлення власних політичних уподобань з боку Омельченка лише дратує його політичних опонентів і послаблює його власні позиції на загальноукраїнському політичному полі (зокрема, взаємини з органами центральної виконавчої та законодавчої влади), то слід очікувати найближчим часом політичної активізації Київського мера. Зокрема, це проявиться, найімовірніше, якщо не у визначенні із політичними симпатіями, то в активному заграванні із політичними силами, що є сьогодні представниками опозиції. Насамперед мова іде про Юлію Тимошенко та Олександра Мороза, а не лише про Віктора Ющенка.Можливо, буде знов активізовано розгляд конституційної реформи, але зі зміною акцентів (підзвітність влади, гарантії прав та обов‘язків керівників регіонів, їх підзвітність виборцям, а не представникам центральної виконавчої влади тощо).Так само слід очікувати серії серйозних кроків в сфері адміністративного управління містом. Оскільки промедведчуковські ЗМІ напевно запустять серії негативних інформацій про життя міста та про діяльність чиновників, О.Омельченко намагатиметься убезпечити себе низкою адміністративних рішень. Мова іде про розподіл відповідальності за прорахунки та про винесення публічних доган комусь із заступників (які мають найбільше можливостей бути використаними антиомельченківськими силами у боротьбі з мером та у виборчих змаганнях 2006 р.). Також на користь О.Омельченкові піде ініціювання та загострення конфронтації з керівниками галузей центрального підпорядкування (конфлікт самого мера або керівників окремих відомств з Кірпою, Азаровим тощо) – отже, і це може бути використане. І, зрозуміло, так чи інакше О.Омельченко має вступити у переговори з потенційними учасниками виборчої кампанії (при цьому спілкуватиметься з політиками дуже широкого спектру, навіть якщо існує певне упередження). Мова іде не стільки про результативність переговорів, скільки про дозований „витік інформації” задля застереження дій опонентів. Проте основним чинником процесів заміни київської влади та посилення контролю над нею з боку центральної виконавчої влади і особисто Президента все ж є не збережений обсяг впливу, рішення та вчинки нинішнього міського голови, а ресурсна база, що нею володіють претенденти на крісло Київського мера. Звісно ж, поза безпосереднім впливом Л.Кучми та його команди – проте це фактор суб’єктивний цілком, тоді як ресурси можна охарактеризувати до певної міри як фактор суб’єктивний лише частково: деяка частина ресурсів може бути надана, може не бути надана, або бути обмежена, тоді як певною часткою ресурсів претенденти на посаду Київського голови все ж розпоряджатимуться за будь-яких обставин. До останніх належить електоральний ресурс, персональний ресурс (освіта, кар’єра, стартовий персональний імідж тощо), деякою мірою фінансовий ресурс (власні можливості претендента), кадровий ресурс (наявні зв’язки з депутатами міськради, політтехнологи, радники, помічники, члени майбутньої команди як мера тощо). Саме аналізу політичної діяльності претендентів на посаду Київського міського голови, наявних та потенційних їхніх ресурсів, обставин та можливостей включення у передвиборчу боротьбу присвячено третю частину дослідження.

5. Загальні характеристики учасників передвиборчої кампанії – власників значних виборчих ресурсів, що мають важелі впливу на розвиток ситуації в державі та претендентів на посаду Київського міського голови

Ми не заперечуємо цілком можливість того, що О.Омельченко може мобілізувати всі накопичені за час головування у Києві владні, електоральні, інформаційні та економічні ресурси, активно включитись у діяльність опозиції, домогтися разом з нею послаблення діючого Президента чи, як мінімум, відволікання уваги його та його команди від Києва, і потужним ривком знов відновити міць і непохитність своєї влади у столиці, здобувши перемогу на виборах 2006 р.Проте це все ж малоймовірно, враховуючи розпорошеність опозиції та те, що вона легко піддається на політичні провокації пропрезидентських сил. Європа та США потроху відновили стосунки з Л.Кучмою, сподіваючись на мирну передачу влади наступнику, тож міжнародний статус Президента знов доволі пристойний. Прем’єр-міністр В.Янукович впевнений щодо контрольованості східноукраїнського електорату. Опозиційність Центральної та Південної України сумнівна. Західна Україна, по-перше, не є критично важливою в електоральному плані на загальноукраїнському рівні, по-друге, там доволі вдало каламутить воду СДПУ(о), що також дасть змогу дещо підправити політичну спрямованість регіону під час виборів. Отже, навряд чи навіть серйозні парламентсько-президентські баталії та кадрова війна спроможні відволікти тих же „донецьких”, Пінчука, соціал-демократів об’єднаних, інших членів президентської команди зі значним впливом від питання здобуття контролю над Києвом та київським електоратом. Швидше навпаки, активізація конфлікту з владою спроможна відволікти опозиційні та нейтральні сили від проблем контролювання столиці – тим більше, що та ж „Наша Україна” та БЮТ надто впевнені у міцності своїх позицій серед київських виборців, тож не проявляють бажання застосовувати тут надмірних зусиль. В них справді замало стимулів боротися за крісло Київського голови – завоювання його „своїм” чи збереження О.Омельченком в обмін на підтримку. Саме виходячи з цих міркувань ми не подаємо аналіз діяльності, ресурсів та можливостей діючого мера, зосереджуючись на відібраних десяти ймовірних претендентах на посаду міського голови Києва. Нагадуємо, це такі політичні діячі як:1. Володимир Яловий2. Іван Салій3. Георгій Кірпа4. Леонід Черновецький5. Валерій Хорошковський6. претендент від СДПУ(о) (Андресюк-Суркіс)7. претендент від „Нашої України” (Бондаренко-Чорноволенко)та8. Олександр Задорожній9. Анатолій Коваленко10. Валерій Борисов

Формуючи характеристики цих політиків з точки зору можливостей та ймовірності зайняття ними посади Київського мера (або ж призначення куратором Києва чи тимчасовим, до виборів 2006 року, головою КМДА, незважаючи на рішення КС), ми брали до уваги різні показники. Зокрема, це досвід участі у виборах (на посаду міського голови Києва чи іншого міста, голови районної держадміністрації, обласної держадміністрації, робота у командах інших претендентів на керівну посаду, зняття власної кандидатури на чиюсь користь, агітація на користь іншого претендента, участь у парламентських чи президентських виборах), історія політичної кар‘єри загалом (партійність, погляди та їх динаміка, участь чи відмова від участі в політичних альянсах, займання виборних посад тощо), ресурси політичного діяча (фінансові, політичні, організаційні, медійні, владні, особистісні тощо), дані про наявну та потенційну підтримку (технологічну, фінансову, інформаційну, кадрову) та інші. Таким чином, характеристики претендентів на посаду Київського мера виглядають наступним чином:

5.1. Володимир Яловий

Яловий Володимир Борисович. Єдиний заступник Київського міського голови – секретар Київради, (курує роботу Київради). Враховуючи слабкі традиції демократії у пострадянських країнах, гарантією збереження стабільності вважається реалізація варіанту „наступник”. Що стосується нинішньої ситуації в столиці України, для такого розвитку подій немає передумов. Проте О.Омельченко, якого можуть змусити залишити крісло голови адміністрації, все ж володітиме певними електоральними та інформаційними ресурсами для того, аби мати змогу сприяти приходу до влади у Києві людини, котра йому віддана або з якою він зможе достатньо ефективно співпрацювати. Варіант же „наступник” у чистому вигляді є сумнівним, оскільки після рішення Конституційного Суду усунення Омельченка від столичної влади вже не може носити формального характеру: тут, радше, мова піде про виживання його з посади. Однак аналіз такого варіанту може викрити досить цікаві тенденції у розвитку ситуації в Києві.Першим, хто спадає на думку, є заступник Омельченка по Київраді Володимир Яловий. Аналіз перебігу політичних процесів у Києві, огляд ЗМІ – все говорить про те, що Яловий – це саме та людина, якій Омельченко найбільше довіряє, або краще сказати – найменше недовіряє. Це людина не лише обізнана в усіх схемах (фінансових, організаційних, політичних тощо) роботи столичного голови, але й яка завжди підстраховує його, причому майже за всіма напрямками. У найбільш скрутні для Омельченка моменти саме Володимир Яловий був поруч із ним та виступав на його захист. У перебігу виборчого конфлікту із Шовкуном (лютий 2002 року) Яловий разом з Салієм були найбільш активними захисниками Омельченка.Восени 2003 року Яловий захищав свого шефа вже від колишнього свого колеги – все того ж Івана Салія, якого було звільнено наказом Омельченка за те, від чого ще нещодавно вони обидва його захищали.Також Яловий як секретар Київради очолював виборчий процес у столиці, визначав прохідні та непрохідні округи, пізніше формував фракцію „Єдність” та проомельченківську більшість у Київраді. Володимир Яловий очолював процес боротьби із новоствореною Адміністрацією Президента депутатською групою у Київраді „Єдина Україна”. Також пізніше він виступив головним „переговорщиком” з цією групою.З самого початку „конфлікту 65” Яловий був фактичним рупором столичної адміністрації у ЗМІ. „До 2006 року говорити про відставку голови Київської міської державної адміністрації некоректно і аморально” – так захищав Омельченка його заступник майже у всіх доступних для КМДА ЗМІ („Сільські вісті”, „Хрещатик”, „Вечірній Київ”, „Столиця”, ТРК „Київ”, радіо „Столиця”). Також досить сміливим було звинувачення самого гаранта у невірності обраного шляху. Таке собі мало хто дозволяв. І на цю амбразуру було пущено Ялового: „У заяві Кучми з приводу пенсійного віку Омельченка є частка некомпетентності деяких чиновників з оточення глави держави” (Інтерфакс-Україна).Такої активності від міського чиновника у ЗМІ мало хто очікував. І все це відбувалося на фоні того, що прізвище Ялового у широких колах, серед виборців мало кому відоме. Знайти біографію Ялового у публічних ресурсах (окрім скупих рядків у довіднику „Хто є хто”) було досить важкою справою. Саме тому ми наводимо його автобіографію, розміщену на офіційній сторінці подільської адміністрації (у окрузі №52 Подільського району Яловий був двічі обраний депутатом міської ради):

„Я, Яловий Володимир Борисович, народився 2 вересня 1953 року у м. Кривий Ріг в сім`ї залізничника.Громадянин України. З 1961 по 1971 рр. навчався у середній школі № 88 м. Кривий Ріг.Трудова діяльність: з 1971 р. по 1976 р. – студент Криворізького гірничорудного інституту; з 1976 р. по 1980 р. – інженер-технолог, інженер-технолог І категорії, начальник цеху. З 1980 р. по 1982 р. проходив службу у лавах Збройних Сил. З 1982 р. по 1983 р. – начальник цеху Київського верстатобудівного об’єднання. З 1983 р. по 1985 р. – заступник секретаря парткому Київського верстатобудівного об’єднання. З 1985 р. по 1987 р. – слухач Вищої партійної школи. З 1987 р. по 1989 р. – секретар парткому Київського верстатобудівного об’єднання. З 1989 р. по 1991 р. – голова виконкому Радянської районної ради народних депутатів м. Києва. З 1991 р. по 1992 р. – заступник голови виконкому Київської міської ради народних депутатів. З 1992 р. по 1996 р. – начальник відділу, З 1993 р. по 1996 р. – начальник управління МЗС України. З 1996 р. по 1999 р. – заступник голови Київської міської державної адміністрації. З 1999 р. по теперішній час – заступник Київського міського голови – секретар Київради.Голова спілки секретарів місцевих рад Асоціації міст України. Член Української партії „Єдність", голова Київської міської організації Української партії „Єдність". Батько – Яловий Борис Костянтинович, 1927 р. н., пенсіонер. Проживає окремо. Мати – Ялова Галина Мусіївна, 1924 р. н., померла у 1984 р. У 1976 р. я одружився. Дружина – Ялова Лариса Миколаївна, 1954 р. н., заступник директора ТОВ „Медгарант". Дочка – Ялова Олена Володимирівна, 1978 р. н., третій секретар МЗС України. Син – Яловий Костянтин Володимирович, 1984 р. н., студент денного відділення Українського інституту міжнародних відносин при Державному університеті ім. Т.Г.Шевченка. Проживаю в Україні з дня народження.Не судимий”.

Очевидно, що для серйозного аналізу цих „ввідних” замало. Поповнити їх можна ще кількома штрихами:Володимир Яловий від 14 червня 2002 року є членом ордену Святого Станіслава (скандал довкола функціонування цього ордену та розвитку масонства в Україні розпочав у минулому році голова СПУ, народний депутат Олександр Мороз). Володимир Борисович очолював штаб партії „Єдність” на початку виборчих перегонів парламентських виборів 2002 року (у цьому контексті слід зазначити, що саме через цю посаду відбувалось акумулювання усіх необхідних для виборів ресурсів). Потім загальноукраїнський штаб очолив С.Сташевський, а В.Яловий зосередився на роботі в столиці, і був призначений головою київського передвиборчого штабу партії – що мало свідчити про відсутність загальноукраїнських амбіцій партії „Єдність” на парламентських виборах, і зосередження її суто на столичному рівні. Відтак – абсолютно прогнозований результат виборів до Київради і лише кілька мандатів Верховної Ради за мажоритарними округами. Володимир Яловий нагороджений медаллю „В пам’ять 1500-річчя Києва” (1982) та орденом „За заслуги” третього ступеня (1998), удостоєний почесного звання „Заслужений працівник промисловості України” (2001). Він є також державним службовцем третього рангу. Має дипломатичний ранг радника першого класу. Депутат Київради ХХІ, ХХІІІ і ХХІV скликань. Колеги по депутатському корпусу публічно характеризують його такими словами: витриманий, доброзичливий. Аналіз публікацій у ЗМІ свідчить про контролювання Яловим роботи практично всіх підрозділів адміністрації та Київради. Неодноразово Яловий коментував (а відповідно – корегував) діяльність різних управлінь адміністрації. Насамперед, відзначався активний інтерес його до таких питань – залучення інвестицій (парафія Поживанова), транспорт та зв’язок (управління, яке довгий час очолював Салій), нерухомість та питання столичного бюджету (Борисов, Присяжнюк). І звісно, активну діяльність Яловий провадить у напрямку роботи Асоціації міст України. Він та людина, яка курує в адміністрації питання розвитку місцевого самоврядування.Яловий у своїх останніх інтерв‘ю, на відміну від багатьох інших членів команди Омельченка, дозволяє собі демонструвати певну ерудованість – цитує Олександра Лазарєва, розмірковує про проблеми тероризму, конституційної реформи, виступає на численних конференціях у вузі, де вчиться його син, тощо.Все це свідчить про те, що якщо хтось і володіє сьогодні беззаперечною довірою Омельченка у своїй команді, так це Володимир Яловий. Саме тому необхідно враховувати його як ймовірного кандидата, що його буде розглядати Президент та його Адміністрація на посаду голови столичної адміністрації або куратора Києва від Адміністрації Президента, при Омельченкові – міському голові. За певних умов він також може продовжити традиції Омельченка, взявши участь у виборах Київського міського голови.Найбільш показові цитати за останній час стосовно власної позиції в управлінні Києвом: - „Гадаю, рано чи пізно Київ стане центром столичного округу на кшталт Парижа, Лондона чи Стокгольма. Коли він розсуне межі, то з’являться нові можливості для будівництва житла, автодоріг, станцій метро...” (http://www.vechirka.kiev.ua/03/15/1_vl.html).- „У нас дуже велика централізація влади. Якось не по-європейськи це виходить. Якби губернаторів областей не призначали, а обирали, якби мери міст дістали більше самостійності, якби законодавча база забезпечила розвиток реальній демократії, тоді держава уникла б багатьох проблем. Їх розв’язували б на місцях” (http://www.vechirka.kiev.ua/03/15/1_vl.html).

5.2. Іван Салій

Іван Салій є політиком, чий майже родинний зв‘язок із Києвом визнають всі політичні сили. Здатність триматися на плаву у І.Салія насамперед залежить від специфіки його виховання як політика. На гребені 90-х він у Києві був такий само популярний, як найбільш відомі тоді лідери національно-демократичного руху: Чорновіл, Лук‘яненко, Черняк, Драч, Павличко. Але на відміну від багатьох українських та російських політиків часів перебудови, Іван Салій є досить яскравим політиком і сьогодні. Це людина, яка пройшла випробування майже усіма щаблями влади – від секретаря райкому до Представника Президента у Києві. Виваженість, здатність до компромісу, обізнаність у різного роду підкилимних переговорах (чим так славилися політики радянського часу), а головне, постійна прив‘язка до Києва – все це робить Салія вічним кандидатом на перше крісло у столиці. Проте це – далеко не єдиний фактор, що забезпечує серйозність його позицій як претендента на посаду Київського мера. Салій зумів завоювати своєю активністю, безпосередністю та діловитістю постійну увагу мешканців Києва. І ця увага, як досить значний електоральний ресурс, переходить з ним із року в рік. Цьому політику не потрібно буде проходити період „ініціалізації” у випадку вступу у боротьбу за виборну посаду – не важливо, народного депутата України чи міського голови. Його і так знають, про нього чули майже всі. Звичайно, знають – ще не означає, що добре ставляться і готові підтримувати. Проте з цим вже можна впоратися за допомогою не найскладніших виборчих технологій.Салій – яскравий політик, причому саме київського, а не загальноукраїнського рівня (принаймні це так на даний момент – і поки немає передумов для зміни ситуації). І.Салій, фактично, заклав основи реалізації на практиці особливого статусу столиці – те, що надалі розвивав О.Омельченко (і що тепер доволі нетипово – на користь особливого контролю з боку центральної влади, а не особливого самоврядування місцевої громади і її обранців – трактує сам Салій). Він першим почав вирішувати житлові проблеми столиці, розпочавши з Подолу. Він посилював вертикаль влади у Києві під час своєї роботи у парламенті. Саме він був одним із головних бійців за прийняття Закону „Про місто герой Київ”. Він був посередником при лобіюванні Тимошенко поправок до податкового законодавства щодо перерозподілу податку від доходів фізичних осіб – у результаті в бюджеті Києва залишалися зайві мільярди гривень. Саме Салій, перебуваючи на посаді голови райради, райвиконкому та голови Подільського районного комітету партії, ініціював реформу місцевого самоврядування. Він був тим політиком, який розпочав перерозподіляти управлінські функції. Фактично, саме Салій є творцем тієї системи управління, яку пізніше підкорив Омельченко – проте сьогодні І.Салій заявляє про кризу та цілковиту невідповідність інтересам держави і центральної влади цієї системи. І все ж Салій – компромісний політик. Ми вже говорили про те, що він завжди знаходив спільну мову зі своїми колишніми опонентами – навіть шляхом ігнорування позиції своїх однодумців. Зокрема, слід згадати членство І.Салія у Партії Праці, перебування у тіньовому Кабміні Тимошенко, звільнення та призначення в столичній адміністрації Омельченка, балотування проти Омельченка, а потім згода працювати у нього заступником. Причому Салій, працюючи у команді Омельченка, зумів зберегти нормальні контакти з представниками всіх політичних сил – починаючи від комуністів і закінчуючи соціал-демократами, групою „донецьких” та блоком Ющенко.Іван Салій так само, як і Володимир Яловий, чудово знає всі позитиви та недоліки О.Омельченка. Він розуміється на схемах, які вибудував Омельченко довкола свого крісла та свого бізнесу. Саме тому можна з упевненістю говорити, що Салій може стати і ймовірно стане тим важелем, котрий буде обов’язково використаний у боротьбі з Омельченком.У випадку, якщо владі потрібно буде провадити чи то коротку, чи тривалу боротьбу за знесилення Омельченка з перебранням всіх його важелів впливу, то формальним виконавчим інструментом цієї боротьби найбільш вірогідно стане саме Салій. Він зможе розбити Омельченка в плані іміджу, вирахувати та ліквідувати (або переспрямувати – що ймовірніше, оскільки вигідніше пропрезидентським силам) бізнесові схеми роботи апарату Омельченка, домовитися із місцевою бюрократією. Можна не сумніватися, що Салій у цій боротьбі зможе розраховувати як на ресурси СДПУ(о), так і на потужності „донецьких”. Салій, цілком ймовірно, зможе стати потрібним чиновникам АП, людям, які оточують сьогодні Президента і формують його регіональну політику.

Біографія:Іван Салій – кандидат економічних наук, народний депутат України І та ІІІ скликань. Захистив дисертацію на тему "Розвиток управління соціально-економічним комплексом крупного міста" (на прикладі Києва). Народився на Чернігівщині в селянській сім"ї. Трудову діяльність розпочав у 1961 році після закінчення Смілянського технікуму харчової промисловості теплотехніком, слюсарем, начальником зміни на цукрових заводах Черкаської та Київської областей. Проходив військову службу на флоті.1972 р. – закінчив Київський політехнічний інститут, працював майстром, начальником планово-розподільного бюро котельного цеху заводу „Ленінська кузня”.З 1975 року розпочинається активна партійна кар’єра – працює інструктором, а згодом завідувачем промислово-транспортного відділу Подільського райкому Компартії України. З 1979 року – другий секретар Подільського райкому партії, з 1982 – заступник завідувача відділом машинобудування та хімічної промисловості Київського міськкому партії. 1983 р. – перший секретар Подільського райкому Компартії України. 1990-1992 рр. – голова Подільської районної ради та райвиконкому.З 1990 року – депутат Верховної Ради України.1992-1993 рр. – Представник Президента України в м. Києві. Голова Київської міської державної адміністрації. З 1993 року – префект університету „Києво-Могилянська Академія”.1995 р. – керівник Контрольної Служби Президента України. 1996 р. – радник прем"єр-міністра України. 1997-98 рр. – міністр тіньового Кабміну Юлії Тимошенко. 1998 р. – керівник Центру розвитку міст, перший заступник виконавчого директора Асоціації міст України, радник Асоціації. 1999 р. – заступник голови Київської міської державної адміністрації, голова Комітету транспорту КМДА, голова Управління транспорту. З липня 2000 року – народний депутат України.2002-2003 рр. – заступник голови КМДА. Голова громадського об’єднання „Вибір”. Президент благодійного Фонду Івана Мазепи. Доцент Академії муніципального управління, розробив і читає авторський курс „Муніципальна власність".Одружений, має двох синів.

Досить цікавим елементом у біографії Салія можна визнати той факт, що свої вибори до Верховної Ради СРСР по округу №33 він програв тоді представнику Народного Руху за перебудову Володимиру Черняку, у майбутньому – основному конкуренту Леоніда Косаківського на виборах до міської ради. А в 1992 році, коли Салій одержав призначення на посаду Представника Президента у Києві, його основним конкурентом був Іван Данькевич, з яким Салій пізніше не раз стикався по роботі в Адміністрації Омельченка. Показовим також є той факт, що і у подальшому Салій адміністративно переважав Данькевича. Зокрема, у час, коли було значно підвищено статус управління транспорту та комунікацій, його очолив саме Салій, відібравши значні повноваження свого колеги Данькевича, який також був заступником Омельченка. До речі, за час свого керівництва Києвом Салій також зміг звільнити Омельченка з його посади (це сталося у 1992 році). Цитати Івана Салія після відставки:- "Управління містом підпорядковане задоволенню хворобливих амбіцій, які мають всі олігархи: це і футбольний клуб „Арсенал", фінансування якого адекватне фінансуванню пасажирського транспорту в місті, це і створення політичної партії „Єдність", багато газет та ін." - „В столиці відсутній будь-який розподіл влади, замість цього є монархія однієї людини, одна вершина влади…Подібна монопольно-княжеська влада не дає результатів і є безперспективною" (Київ, 2 грудня 2003 р., УНІАН). - „...У столиці має бути навіть менше самоврядування, ніж у обласному центрі. ...Строго кажучи, тут також має бути губернатор. Міський голова фактично вийшов з-під підпорядкування центральної влади... Столицю має розбудовувати Президент, уряд і парламент, а вже тоді – київський виконавчий орган... Цей князьок відгородився стіною від Київської області...” (http://kyiv.osp.com.ua/ index.php? newsid=3534).

5.3. Георгій Кірпа

Поява цієї фігури може здатися досить несподіваною у дослідженні щодо перспектив розвитку ситуації у Києві. Здавалося б, Кірпа не має жодного відношення до столиці, він цілком задоволений сьогоднішньою своєю позицією в уряді, функціонуванням своїх схем з розвитку бізнесу та політичного становища тощо. Проте не можна не відзначити такі моменти. По-перше, Кірпа розпочав досить жорстке протистояння з Омельченком. По-друге, Кірпа сьогодні називається досить реальним претендентом на кандидатуру „єдиного кандидата на президентських виборах”. А для цього йому потрібно серйозно підсилити публічний бік своєї біографії та „відкатати” схеми політичного протистояння. По-третє, першим заступником Кірпи нещодавно призначено Івана Салія, який був заступником Омельченка, а сьогодні є чи не головним його конкурентом. Тобто, перший заступник із формальним визначенням відповідального „за зв’язки з Верховною Радою” – людина, яка досконало знає всі позитивні та негативні особливості влади Омельченка.Існує думка політологів, що до реалізації варіанту з конституційною реформою Кірпа був єдиною компромісною фігурою для висунення єдиного провладного кандидата в Президенти. Для цього йому не вистачало лише публічності. Була зроблена спроба розіграти російський сценарій, оскільки соціальні настрої у російському та українському суспільствах до певної міри схожі. З Кірпи хотіли зробити сильного вольового управлінця, який не є виразником інтересів якоїсь однієї з фінансово-політичних сил в Україні, та який може „сміливо та відверто” боротися за інтереси держави, до того ж ввірена йому в управління галузь демонструє чудові показники розвитку. Існує думка, що Кірпа у двобої з Омельченком мав проявити себе саме таким політиком та управлінцем (оскільки посади прем’єр-міністра та Голови ВР України для „президентської розкрутки” були не досяжні. Швидше за все Кірпа у своїй боротьбі міг би розраховувати на чотири складові: досвід свого нового заступника; підтримку „ворогів моїх ворогів” (мова йде про підтримку СДПУ(о), тим більше, що за деякою інформацією Кірпа і без того демонструє певні сентименти у бік цієї сили); політичну та економічну підтримку багажу своєї кар’єри; підтримку з боку Президента та його родини.

Біографія:(За http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=51255&cat_id=31418):Народився 20 липня 1946 року в с.Клубівка Ізяславського району Хмельницької області. У 1970 році закінчив Харківський інститут інженерів залізничного транспорту, спеціальність – експлуатація залізниць, за фахом – інженер. З 1971 по 2000 рік працював на Львівській залізниці – інженером, головним інженером і начальником станції Чоп, начальником відділу перевезень, заступником начальника і начальником Ужгородського відділку, начальником Рівненського відділку. З 1985 по 1993 – перший заступник начальника, а з 1993 по 2000 – начальник Львівської залізниці.З квітня 2000 року – перший заступник Міністра транспорту – генеральний директор Державної адміністрації залізничного транспорту України. У травні 2002 року призначений Міністром транспорту України, на нього покладено виконання обов"язків генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту. Нагороджений орденом „Дружби народів", має відзнаку Президента України „Орден князя Ярослава Мудрого" V ступеня, в квітні 2002 року присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.Детальніша інформація стосовно електоральних, організаційних, фінансових та медіа-ресурсів Г.Кірпи, а також його характеристика як управлінця була надрукована у другому випуску дослідження Агентства моделювання ситуацій „Прогностичний аналіз виборчої та післявиборчої стратегії найбільш ймовірних кандидатів у Президенти”.

 

 

5.4. Кандидат від СДПУ(о) (Андресюк-Суркіс)

Висунення кандидата від цієї сили радше матиме характер популяризації ідей партії та відбиватиме прагнення цієї сили поширити свій вплив на всі органи влади у країні. У той же час група, близька до Медведчука, очевидно, ставитиме лише на прохідний варіант, а партійна участь у боротьбі за столичну владу матиме суто зовнішній характер. Цілком ймовірно, що ставка робитиметься на таких політиків як Салій або Задорожній. Проте не виключено висування і Бориса Андресюка. Тим більше, що тривалий час Андресюк очолював Старокиївську районну раду і також цілком обізнаний у специфіці побудови та функціонування державного апарату у Києві. Окрім того, може знов піти на вибори мера і Григорій Суркіс, використавши досвід 1999 року. Враховуючи обсяг ресурсів, що ними оперує сам Г.Суркіс та СДПУ(о) в цілому, перемога є цілком ймовірною. Детальні дані стосовно Г.Суркіса та СДПУ(о) містяться у першому випуску дослідження Агентства моделювання ситуацій „Прогностичний аналіз виборчої та післявиборчої стратегії найбільш ймовірних кандидатів у Президенти”. Проте біографічні дані Бориса Андресюка все ж слід навести.

Біографія:Член СДПУ(о) (з 1998), член фракції СДПУ(о) (з 05.2002), уповноважений представник фракції (з 06.2002), 1-й заступник голови Комітету з питань національної безпеки і оборони (з 06.2002); член Політбюро СДПУ(о) (з 10.1998), делегат ХІV-ХV з‘їздів партії. Народився 19.02.1956 (с. Петропавлівка, Саратський р-н, Одеської області). Освіта вища, закінчив Київський автомобільно-дорожній інститут (1984), спеціальність „Мости і тунелі"; докторська дисертація „Місцеве самоврядування в сучасній Україні (політологічний аналіз)" (Інститут політичних і етносоціальних досліджень НАНУ, 1998). Народний депутат України IV скликання з 04.2002 від СДПУ(о), № 10 в списку. На час виборів: народний депутат України, член СДПУ(о). Народний депутат України ІІІ скликання 03.1998-04.2002 від СДПУ(о), № 12 в списку. На час виборів: голова Старокиївської райради, голова Старокиївської райдержадміністрації м. Києва. Член фракції СДПУ(о) (з 05.1998, уповноважений представник; заступник голови Комітету з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад (07.1998-02.2000), голова Комітету з питань національної безпеки і оборони (з 02.2000). У 1971-75 рр. – учень Білгород-Дністровського сільськогосподарського технікуму. У 1975-77 рр. – служба в армії. У 1978-87 рр. – прохідник, секретар комітету комсомолу, заступник секретаря парткому, заступник начальника БМУ № 6 „Київметробуду". У 1987-92 рр. – заступник голови, 1-й заступник голови виконкому Ленінської райради народних депутатів м. Києва. У 1992-95 рр. – Представник Президента України в Старокиївському р-ні м. Києва; голова Старокиївської райради народних депутатів м. Києва. У 1995-05.98 – голова Старокиївської райдержадміністрації м. Києва і Старокиївської райради м. Києва. Член Координаційної ради з питань місцевого самоврядування (06.-09.1998). Кандидат економічних наук, (1995), доктор політичних наук. Заслужений будівельник України. Автор книги „Місцеве самоврядування в сучасній Україні: проблеми і перспективи" (1997).

 

5.5. Кандидат від блоку “Наша Україна” (Бондаренко-Чорноволенко)

„Наша Україна” та особисто В.Ющенко намагаються не зв’язувати себе політичними зобов’язаннями у процесі пошуку партнерів та формування міцного фронту до президентських виборів. Це стосується, зокрема, і активної участі у кампанії О.Омельченка щодо збереження його повноважень та посад до 2006 року. Проте все ж можлива співпраця нинішнього мера Києва з Ющенком та його командою – на ґрунті того, що Віктор Андрійович надає перевагу розв’язанню будь-яких завдань щонайменшими зусиллями, бажано і геть без докладання зовнішніх (тобто, його та його команди, а не місцевих) важелів впливу. Це може значно укріпити позиції О.Омельченка, оскільки столиця – традиційно проопозиційний, і надто – проющенківський регіон. Проте вірогідність такого альянсу – не дуже висока. Швидше за все, В.Ющенко сприйме підтримку Омельченка як дію, котра вимагатиме забагато не стільки зусиль (з ресурсами Віктор Андрійович проблем не має), скільки активного втручання і навколополітичного галасу. Поза тим, Ющенко проявляє стійку нелюбов до конкретних заяв, а тим більше обіцянок чи гарантій – як факторів, що зв’язують його політичну волю і залишають замало місця для маневру. А отже, аморфна, неявна, на рівні спільних декларацій ні про що підтримка іншого претендента на Київського голову значно більше відповідає методам та загальній спрямованості політики Ющенка. Це може бути і політик міського рівня типу В.Ялового чи І.Салія, і член „Нашої України” – наприклад, В.Бондаренко або О.Чорноволенко. Аналіз участі у процесі перерозподілу владних важелів у столиці Бондаренка та Чорноволенка не раптово поєднано в одному розділі. Обидва ці кандидати сьогодні представляють сили, що входять до складу блоку „Наша Україна”: Бондаренко очолює Київську міську організацію ПРП, а Чорноволенко представляє Народний Рух України. Обидва ці кандидати є яскраво вираженими політиками київського рівня. Обидва перемагали в одномандатних округах у столиці. Проте якщо Бондаренкові все ж таки більше притаманна публічна діяльність, то Чорноволенко здебільшого вирішує свої проблеми у двосторонньому форматі, без зайвого галасу.Аналізуючи кулуарний характер зміни влади у столиці протягом останніх 10 років, можна говорити про політичну далекоглядність Чорноволенка. Адже саме притаманні йому якості фахівця з домовленостей зможуть прислужитися йому найкращим чином.

Біографії:Бондаренко Володимир Дмитрович.Член фракції „Наша Україна" (з 05.2002), член Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування (з 06.2002); голова Київської міської організації ПРП (з 05.1999), член правління ПРП (з 05.1999). Народився 04.12.1952 (с. Охіньки, Прилуцький р-н, Чернігівська область). Освіта вища, закінчив Прилуцьке педагогічне училище ім. І.Франка, відділ праці (1972); Київський університет ім. Т.Шевченка, історичний факультет (1977), викладач історії та суспільствознавства; юридичний факультет (1998), "Правознавство". У 1976-77 рр. – учитель історії та географії Калинівської 8-річної школи Городищенського р-ну Черкаської області. У 1977-86 рр. – працює в Ленінградському РК ЛКСМУ м. Києва і Ленінградському РК КПУ м. Києва. У 1986-90 рр. – заступник голови, 1-й заступник голови, з 1990 – голова виконкому Ленінградської райради народних депутатів м. Києва. У 1991-92 рр. – начальник управління, заступник голови Київської міськдержадміністрації, у 1992-96 рр. – начальник відділу маркетингу „Київнафтопродукту". З 03.-07.1996 – заступник міністра – керуючий справами Міністерства юстиції України. З 1990 р. – депутат Київської міськради, керівник депутатської групи „Вибір" (1994-97). Один із засновників громадського об"єднання „Вибір", у 1993-97 рр. – член координаційної ради. Народний депутат України IV скликання з 04.2002, виборчий округ № 219, м. Київ, висунутий Виборчим блоком політичних партій „Блок Віктора Ющенка „Наша Україна". На час виборів: народний депутат України, член ПРП. Народний депутат України ІІІ скликання 03.1998-04.2002, виборчий округ № 212, м. Київ. На час виборів: народний депутат України. 03.1998 – кандидат в народні депутати України від виборчого блоку „Вперед, Україно!", № 8 в списку. Чл. групи „Незалежні" (07.-12.1998), член фракції ПРП „Реформи-центр" (з 12.1998); член Комітету з питань промислової політики (з 07.1998). Народний депутат України ІІ скликання з 04.1996 (1-й тур) до 04.1998, Ленінградського виборчого округу № 8, м. Київ, висунутий виборцями. Член Комітету з питань базових галузей та соціально-економічного розвитку регіонів. Член депутатської групи „Реформи". На час виборів: громадське об"єднання „Вибір", член координаційної ради. Володіє французькою мовою. Батько Дмитро Павлович (1927-1982) – колгоспник; мати Марія Павлівна (1926) – пенсіонерка, дружина Галина Степанівна (1951) – історик; дочка Оксана (1976) – студентка факультету соціології Київського університету ім. Т.Шевченка; дочка Ольга (1981) – студентка юридичного факультету Київського університету ім. Т.Шевченка. Чорноволенко Олександр Віленович.Член Комітету з питань бюджету з 06.2002 р., старший науковий працівник відділу регіональних систем управління Інституту кібернетики НАНУ, голова Центральної контрольно-ревізійної комісії НРУ, член Політради НРУ з 03.1999 р., голова Київської міської організації НРУ. Народився 28 березня 1955 р. Освіта вища, у 1977 р. закінчив Київський університет ім. Т.Шевченка, факультет кібернетики, „Економічна кібернетика", математик-економіст. Кандидатська дисертація „Організація та методи синхронізації виробництва". Народний депутат України IV скликання з 04.2002 р. від блоку В.Ющенка „Наша Україна", № 35 в списку. На час виборів: народний депутат України, член НРУ. Народний депутат України ІІІ скликання з 10.1998 р. по 04.2002 р. від НРУ, № 43 в списку. На час виборів: начальник валютно-експертного управління Київської міськдержадміністрації, член НРУ. З 05.1990 р. по 10.1992 р. – заступник голови, з 10.1992 р. – голова Московської районної організації НРУ м. Києва. З 12.1993 р. – голова Центральної контрольно-ревізійної комісії НРУ. З 07.1994 р. – депутат (XXII, XXIII скликання), голова депутатської групи „Столиця", заступник голови постійної депутатської комісії з питань планування, бюджету та фінансів, голова підкомісії з питань соціально-економічного розвитку Києва Київської міськради. З 06.1996 р. – заступник голови, з 04.1999 – голова Київської міської організації НРУ. З 09.1996 р. по 10.1998 р. – начальник валютно-експертного управління Київської міськдержадміністрації, з 05.1990 р. по 07.1994 р. – депутат, співголова планово-бюджетної комісії, співголова Демблоку, голова фракції НРУ, Московської райради м. Києва. У 03.1998 р. – кандидат в народні депутати України, виборчий округ № 213, м. Київ. Член Комітету з питань бюджету з 11.1998 р. Автор понад 50 наукових праць, зокрема монографії „Опыт моделирования социальных процессов" (1989, співавтор). Володіє англійською мовою. Батько Вілен Пилипович (1929) – соціолог, кандидат філософських наук, завідувач сектору Інституту соціології НАНУ; мати Клара Петрівна (1931) – філософ, кандидат філософських наук, доцент Київського державного інституту фізкультури та спорту; дружина Закревська Людмила Олександрівна (1954) – математик-економіст, кандидат економічних наук, старший науковий працівник Інституту кібернетики НАНУ, депутат Київської міськради; син Андрій (1987) – школяр.

 

5.6. Леонід Черновецький

Говорячи про потенціал Л.Черновецького як претендента на посаду Київського міського голови та активного противника О.Омельченка, можна відзначити лише одну його особливість. Черновецький – одинак у політиці. Всі його політичні експерименти закінчувалися курйозом. Зокрема, варто відзначити співпрацю Черновецького з одіозним дніпропетровським політиком, на той час депутатом ІІІ скликання (1998-2002 роки) Геннадієм Балашовим зі створення партії „За красиву Україну”. Фактично, саме цей партійний проект можна назвати прототипом першого українського технологічного проекту. Яскраві популістські гасла, споряджені агітувальники, розмальовані агітаційні автобуси та абсолютна відсутність ідеологічних розробок – ось основна характеристика короткого існування партії „За красиву Україну”. Відчуваючи неефективність такої співпраці, Леонід Черновецький, пропрацювавши з Геннадієм Балашовим у 2000 році вирішує самостійно здійснювати політичне керівництво партією (до того Балашов та Черновецький були співголовами). Розгортається коротка боротьба за регіони та прихильників, яку без серйозних втрат виграє почесний Президент Концерну „Правекс”. Саме фінансова потужність, на думку багатьох аналітиків, відіграла вирішальну роль у цьому внутрішньопартійному протистоянні. У результаті регіональні осередки партії передали офіси та обладнання на баланс „Правекс-банку”, плямиста яскрава партійна символіка на автобусах була замінена на логотип концерну “Правекс” і партія, фактично, перейшла у підпілля. Формальним закріпленням цього стану було входження партії „За красиву Україну” у якості засновників до складу Партії регіонального відродження „Трудова солідарність України".За час своєї депутатської діяльності Леонід Черновецький був позафракційним, перебував у лавах фракції НДП та групи „Регіони України” та знову став позафракційним. Характеристика Черновецького-політика, яку ми дали на початку (одинак), зумовлювала і рівень його популярності та впливовості у стінах ВР України. Зокрема, за даними політологічних досліджень, Черновецький у Верховній Раді України IV скликання виступав із двома запитами:1. 04.06.03. – стосовно проведення експерименту щодо реєстрації бездомних громадян. 2. 18.02.03 – з приводу порушення норм прав громадян на отримання пільг, передбачених законом України "Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей". Прийнятий депутатами був лише другий запит (для підтримки запиту необхідно набрати 100 голосів).Ще одним доказом слабкості Черновецького як депутата є той факт, що саме він був ініціатором нещодавніх (січневих) слухань щодо ситуації з бездомними, але у процесі підготовки цих слухань був поступово усунутий від організації слухань.У той же час не можна не відзначити ефективність вирішення Черновецьким проблем свого бізнесу. Зокрема, за час свого перебування у Верховній Раді він був членом економічної Ради при Президентові, членом Наглядової Ради нацбанку тощо.Також за цей час „Правекс-банк” почав обслуговувати цілу низку державних установ та підприємств, чиє керівництво тим чи іншим чином мало відношення або до держбюджету, або до діяльності парламенту.

Біографія:(За http://deputat.org.ua/index.php?action=deputat&id=416&lng=ukr&go=request).Черновецький Леонід Михайлович – народний депутат України, Почесний Президент Концерну „Правекс”, кандидат юридичних наук (1984), голова підкомітету з питань контролю за виконанням державного бюджету та використанням бюджетних коштів Комітету з питань бюджету (з 06.2002) ВР України; голова правління Українського фонду миру; президент асоціації „Київський банківський союз" (з 2001); голова Християнсько-ліберального союзу.Народився 25.11.1951 (м. Харків); росіянин. Мати Параскева Гаврилівна (1914) – юрист, пенсіонерка; дружина – Аліна Степанівна (1955) – юрист, віце-президент концерну „Правекс"; син Степан (1978) і дочка Христина (1979) – менеджери АКБ „Правекс-Банк".Освіта – Харківський юридичний інститут, юридичний факультет (1972-77); „Правознавство".Народний депутат України ІІ, ІІІ, IV скликань (IV скликання – з 04.2002, виборчий округ N 212, м. Київ, самовисування. За – 37.14%, 14 суперників). Безпартійний. Народний депутат України ІІІ скликання (03.1998-04.2002, виборчий округ N 219, м. Київ. За 33.3%, 22 суперники). Перебував у фракціях: НДП (05.1998-03.2001), групи „Регіони України" (03.-11.2001), член Комітету з питань фінансів і банківської діяльності (з 07.1998).Народний депутат України ІІ скликання з 04.1996 (1-й тур) до 04.1998, Дарницький виборчий округ N 5, м. Київ, висунений виборцями. Член Комітету з питань бюджету. Член МДГ. На час виборів: концерн „Правекс", президент. 1-й тур: за 80.27%. 1970-72 – служба в армії.1972-77 – студент Харківського юридичного інституту. 1977-81 – старший слідчий, прокуратура Київської області. 1981-84 – аспірант Харківського юридичного інституту. 1984-85 – викладач.1985-90 – заступник проректора з наукової роботи, доцент кафедри криміналістики, докторант Київського університету ім. Т.Шевченка.1990-92 – генеральний директор комерційного консультативного і науково-дослідного центру „Правекс" (Право, економіка, соціологія);1992-96 – президент концерну „Правекс". Голова ради „Правекс-банку". Позаштатний радник Президента України (04.1997-01.2000).Член Вищої економічної ради Президента України (07.1997-11.2001).Співголова партії „За красиву Україну" (10.1998-06.99), голова партії „За красиву Україну" (06.1999-11.2000), член президії Партії регіонального відродження „Трудова солідарність України" (з 11.2000).Заслужений юрист України (1997).

 

5.7. Валерій Хорошковський

Аналіз цього політика є швидше даниною ситуації, у якій він опинився останнім часом, та його активності.Валерій Хорошковський, зважаючи на його вік, соціальний статус та активність, є досить перспективним політиком. Він неодноразово і досить активно коментував перебіг розвитку ситуації у Києві. Схема побудови його іміджу командою радників на чолі з Грановським відповідає запиту соціальних груп великого міста – соціально та економічно активні виборці із досить високою освітою та культурою (зокрема політичною). Хорошковський має значні фінансові та інформаційні ресурси. Та, що чи не головне, він має надзвичайно потужну підтримку з боку Президента та його родини.До того ж віднедавна цей політик є непрацевлаштованим (з січня нового року він припинив очолювати Міністерство економічної політики та з питань європейської інтеграції). Також досить показовим є виступ його колеги по блоку „Команда озимого покоління” та колишньої колеги по Кабінету Міністрів Інни Богословської проти Миколи Азарова та його політики в економічній сфері. За свідченням політологів, цей виступ є більше ПР-кроком і свідчить про те, що найближчим часом може бути реанімовано проект “КОП” та відбудеться його просування у владу на іншому рівні. Тому розглядати його вплив на перебіг ситуації із перерозподілом владних важелів у столиці ми просто зобов’язані. Аналізуючи вплив Хорошковського на розвиток ситуації у Києві, необхідно згадати 2002 рік, коли він, обіймаючи посаду заступника Голови Адміністрації Президента курував „київський напрямок”. Саме він тоді за підтримки авторитету Віктора Медведчука та використовуючи механізми Толстоухова, провів досить ефективну роботу із низкою депутатів міської ради Києва з метою створення депутатської групи „Єдина Україна”. Ця робота не можна сказати, щоб була дуже простою. Відтоді ресторан „Царське село”, який був використаний як штаб Хорошковського, більше не бачив такої бурхливої дискусії та такого красномовства, яке проявив тоді Хорошковський при вмовлянні депутатів.Насправді, робота, яка була проведена тоді за кураторством Хорошковського, була дуже значною. Створення опозиційної до Омельченка фракції у його вотчині – це прояв надзвичайних здібностей. До речі, існує думка, що Указ Президента України про призначення Хорошковського головою Київської міської державної адміністрації був підготовлений та підписаний Президентом, але у силу об’єктивних та суб’єктивних обставин хід цьому Указу не був даний.

Біографія:(За http://expert.org.ua/2002/08/30/020830w1.shtml).Народився 01 січня 1969 р., Київ. Одружений. Дві вищих освіти – економічна і юридична. Кандидат економічних наук. В 1997 р. захистив кандидатську дисертацію "Воспроизводство валового внутреннего продукта в условиях переходной экономики Украины". В 1997 – книга "Украинский путь. Наброски: Геополитическое положение Украины и ее национальные интересы"; 1998 – книга "После СССР: Украина – новый рубеж"; 1999 – книга "Соблазны бюджетного дефицита"; 2000 – книга "Первая волна. Публикации по экономической политике".

До призначення Міністром економічної політики та з питань європейської інтеграції – заступник голови бюджетного комітету, народний депутат України, Верховна Рада України. Член колегії Державної податкової адміністрації України. Голова наглядацької ради АКБ "Укрсоцбанк". (Цьому, за інформацією "Галицьких контрактів", передувала купівля акцій "Укрсоцбанку" фінансово-промисловою групою, до складу якої входить "Меркс").З листопада 2002 року Валерій Іванович очолює Міністерство економіки і європейської інтеграції. Детальні дані стосовно В.Хорошковського містяться у першому випуску дослідження Агентства моделювання ситуацій „Прогностичний аналіз виборчої та післявиборчої стратегії найбільш ймовірних кандидатів у Президенти”. Вище були наведені характеристики основних претендентів на посаду Київського мера, що братимуть участь у виборах та/або можуть бути призначені Президентом куратором Києва або головою КМДА. Проте обов’язково мають бути розглянуті, бодай коротко, й інші політичні діячі, що з більшою чи меншою ймовірністю братимуть участь у кампанії щодо зміни голови столичної влади (проте залучаючи значно менші ресурси у порівнянні із активністю основних гравців).

5.8. Олександр Задорожній

Поява у нашому аналізі фігури Олександра Задорожнього цілком логічна. Цей політик має низку переваг, які сьогодні відсутні у більшості зі згаданих нами політичних діячів. По-перше, О.Задорожній може використати фактор довіри Президента Кучми. Задорожній, будучи постійним представником Президента у парламенті та куруючи низку стратегічних питань (зокрема політичну, адміністративну реформу), користується довірою безпосередньо Президента. Більше того, вплив Задорожнього сьогодні виглядає одним з найвагоміших, оскільки Олександр Вікторович має безпосередній контакт з Президентом, причому поза можливістю контролю з боку Віктора Медведчука. Однак стосунки Задорожнього та Медведчука не погіршилися, і вирізняються конструктивністю. Причину цього слід шукати у їхніх біографіях – обидва політики є професійними юристами, які з самого початку становлення вітчизняної системи права навчилися заробляти на цьому гроші. Адвокатська фірма „Проксен”, яку сьогодні очолює брат Олександра Задорожнього – Андрій, отримала ліцензію №1 на адвокатську діяльність в Україні. Тоді як Медведчук був головою спілки адвокатів.О.Задорожній справді має сьогодні значний бізнесовий вплив, про що може свідчити його кар‘єрне зростання та досить гучні справи, котрі провадила його компанія „Проксен”. Насамперед, можна згадати юридичний та аудиторський супровід таких монстрів вітчизняної економіки як „АвтоЗАЗ-Деу”, Миколаївський глиноземний завод та інші.Задорожній обійняв посаду постійного Представника Президента у Парламенті у досить складний для Леоніда Кучми час – загострення політичної боротьби у парламенті у зв’язку з початком розробки законодавчої основи політичної реформи. Задорожній був саме тим політиком, який вирішував найбільш проблемні питання при формуванні та діяльності різних складів більшості. Подейкують, що залучення комуністів до цього формату більшості є заслугою, насамперед, Задорожнього. Отже, маємо констатувати якщо не значну політичну впливовість особисто О.Задорожнього (все ж таки за ним стоїть Президент), то серйозне вміння домовлятись, залагоджувати справи та досягати компромісів – що, власне, за нинішніх політичних реалій в Україні як мінімум рівноцінне. А за загострення боротьби кланів всередині президентської команди це вміння є гарантією отримання найбільших дивідендів – саме як компромісного варіанту узгодження інтересів всіх справді сильних і впливових фінансово-економічних та політичних груп. На підтримку такої оцінки можна навести думку спостерігачів, котрі відзначають надзвичайну обережність Задорожнього при прийнятті відповідальних рішень. Також на всіх сходинках своєї кар‘єри Олександр Вікторович намагався не створювати серйозних ворогів. Напевно, саме це і зумовлює той факт, що за свою депутатську діяльність Задорожній перебував по черзі в партії „Єдність”, у депутатській групі „Відродження регіонів”, у фракції „Народовладдя” і т.д.Біографія:

Задорожній Олександр Вікторович.Постійний представник Президента у парламенті, народний депутат України, член Комітету з питань правової політики, член групи „Народовладдя".Народився 26 червня 1960 р. у смт. Красний Кут Антрацитівського р-ну Луганської області. Освіта вища. У 1982 р. закінчив Київський університет ім. Т.Шевченка, факультет міжнародних відносин, юрист-міжнародник. Кандидат юридичних наук (кандидатська дисертація „Генезис і еволюція мондіалізму. Міжнародно-правові аспекти", 1988 р.). З 10.1982 р. – асистент кафедри міжнародного права, з 05.1984 р. – заступник секретаря комітету комсомолу, з 05.1988 р. – заступник декана факультету міжнародних відносин, з 09.1991 р. – старший науковий працівник, з 09.1993 р. – доцент Київського університету ім. Т.Шевченка. У 1990-1998 рр. – директор юридичної фірми „Проксен". Народний депутат України ІІІ скликання по виборчому округу № 217 м. Києва. Член фракції НДП з 05.1998 р. по 02.1999 р., член групи „Відродження регіонів" з 02.1999 р. по 04.2001 р., член фракції Партії „Демократичний союз" з 04. по 11.2001 р., член фракції партії „Єдність" з 11.2001 р. Член Комітету із закордонних справ і зв’язків з СНД з 07.1998 р. по 02.2000 р., голова Комітету з питань правової політики з 02.2000 р. У 1999 р. – довірена особа кандидата у Президенти України Л.Кучми у територіальному виборчому окрузі.Президент Української асоціації міжнародного права; президент Всеукраїнської федерації спортивного боулінгу; член Ради з питань реформування судової системи України з 08.2000 р.; член Національної ради з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу з 08.2000 р.; член робочої групи з підготовки проекту Концепції реформування політичної системи України з 03.2001 р.; член Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи з 07.2001 р.; член Української партії "Єдність" з 2001 р. Був членом партії "Демократичний союз". Заслужений юрист України. Володіє англійською мовою. Батько Віктор Іванович (1935) – професор, проректор Академії образотворчого мистецтва і архітектури; мати Клавдія Олександрівна (1937) – пенсіонерка; дружина Галина Андріївна (1959) – економіст юридичної фірми „Проксен"; дочка Ганна (1982) – студентка Інституту міжнародних відносин Київського національного ун-ту ім. Т.Шевченка; син Олександр (1994).

 

5.9. Анатолій Коваленко

Прізвище голови Печерської райдержадміністрації Анатолія Коваленка аналітики постійно включають у списки потенційних кандидатів на крісло Олександра Омельченка. Господар Печерського району із 1993 року, Анатолій Коваленко свого часу відіграв не останню роль у справі відсторонення свого протеже Леоніда Косаківського від влади в Києві, і надовго закріпився на своїй посаді. Не зайвим буде нагадати, що Печерськ вважається одним із найпрестижніших районів Києва, тут найдорожча в місті нерухомість та офіси найбагатших компаній. Саме на Печерську живе більшість державних службовців високого рангу, і тому район знаходиться постійно на очах владної еліти, що не дозволяє місцевим органам влади заважати розвитку бізнесу. Більше того, за деякими ствердженнями, за багатьма комерційними структурами району стоять покровителі із найвищих ешелонів влади. Тож для районного керівництва прямі контакти із політиками всеукраїнського рівня відкривають певні політичні перспективи. Крім того, у Печерського району, на відміну від інших, ніколи не було проблем із наповненням місцевого бюджету. Завдяки цьому печерським податківцям не треба вигадувати причини для додаткових перевірок та штрафів, що поповнили б цей бюджет. Такі умови роботи дозволяють А.Коваленку формувати імідж політика та управлінця, що вигідно відрізняється від звичайного іміджу київського чиновника і районного, і міського рівня. Крім того, Анатолій Коваленко майже єдиний районний голова в Києві, спілкування О.Омельченка з яким завжди є рівним та поважним, без проявів керівних настроїв. В грудні 2001 року деякі засоби масової інформації, посилаючись на невідоме джерело в Адміністрації Президента, розповсюдили відомості про підготовку Указу Президента щодо звільнення О.Омельченка з посади голови Київської міської державної адміністрації на підставі рішення Конституційного Суду про неможливість суміщення останнім посади Київського міського голови та голови міської адміністрації. Анатолій Коваленко тоді заявив, що „ніхто і ніколи не робив йому будь-яку офіційну чи неофіційну пропозицію" очолити Київську міську державну адміністрацію замість Омельченка. Перед парламентськими виборами 2002 року (коли в. о. голови КМДА було призначено Шовкуна) ім’я Коваленка знову з’являється серед ймовірних наступників мера. Голову печерського району згадали і у зв’язку із 65-річчям Омельченка. Участь цього політика у кожних виборах міського голови прогнозується регулярно. Анатолій Коваленко є надзвичайно досвідченим чиновником, майстром публічної та непублічної політичної активності. При цьому швидше саме непублічної. Слід відзначити, що на користь Коваленка можна віднести декілька основних факторів.По-перше, це його досвід. Анатолій Коваленко у своєму районі працює на керівних посадах з 1992 року. Як і Салій, він розпочинав вибудовувати нинішню схему роботи органів місцевого самоврядування. За цей час Коваленко зумів згуртувати навколо себе досить потужну команду однодумців, яка достатньо оперативно та професійно виконує поставлені завдання. Отже, у разі призначення Коваленка головою адміністрації Києва, йому не потрібно буде шукати досвідчених виконавців. Тобто, він має необхідний кадровий ресурс.І найголовніший ресурс А.Коваленка як претендента чи не на будь-яку посаду в межах столиці (а цілком можливо, що і поза її межами, на загальнодержавному рівні – аби тільки у нього з’явилось бажання) – це його зв’язки з представниками влади, ґрунтовані на неофіційних особистих контактах. За тривалий час співпраці з високопоставленими печерськими мешканцями Коваленко зміг з переважною більшістю з них знайти спільну мову. Серед ворогів Коваленко важко знайти вагомих супротивників. А от у друзях Коваленка ходять дуже серйозні люди: від Людмили Кучми до Віктора Пинзеника (тривалий час Коваленко був членом ПРП).Слід зазначити, що Коваленко, незважаючи на участь чи неучасть його у виборах міського голови, завжди розпочинав свою локальну виборчу компанію з державним, а не вузько столичним розмахом. Саме для цього був створений благодійний фонд ім. Андрія Первозваного, чиї акції досить часто висвітлювалися загальнонаціональними каналами телебачення. Біографія:

Народився 26 травня 1955 року в с. Стара Гута Середино-Будського району Сумської області в сім"ї службовця. З 1972 року навчався в Київському інженерно-будівельному інституті. В 1977 році закінчив санітарно-технічний факультет інституту (інженер-будівельник, спеціальність „Теплогазопостачання і вентиляція") з відзнакою.З 06.1970 р. – вантажник Комарівської смолоскипидарної установки Тетерівської лісової оптово-виробничої станції. З 01.1972 р. – верстатник фугувального верстака Комарівської меблевої фабрики. З 09.1972 р. – студент Київського інженерно-будівельного інституту. З 10.1977 р. – інженер, старший інженер проектно-конструкторської групи тресту „Київспецбуд" Головкиївміськбуду. З 09.1981 р. – виконроб, в.о. начальника, з 07.1983 р. – начальник виробничо-технічного відділу, з 06.1984 р. – головний інженер БМУ № 3 тресту „Київспецбуд" Головкиївміськбуду. З грудня 1986 року працює в органах виконавчої влади Печерського району, де пройшов шлях від заступника голови райвиконкому до голови районної ради та районної державної адміністрації. З 04.1992 р. – перший заступник глави Печерської райдержадміністрації Києва. З 05.1993 р. по 07.1994 р. – Представник Президента України в Печерському р-ні Києва. З 07.1994 р. – голова Печерської райради народних депутатів. У грудні 1995 р. був обраний народним депутатом України ІІ/ХІІІ скликання (2-й тур) до 04.1998 р. по Печерському виборчому округу № 11 м. Києва, висунутий трудовим колективом. Член групи „Реформи", член Комітету з питань бюджету. У 1997 році захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата юридичних наук за темою „Конституційно-правове регулювання місцевого самоврядування в Україні: питання теорії та практики” (спеціальність „Конституційне право”).З 09.1995 р. по 09.2001 р. – голова, з 09. по 10.2001 р. – в.о. голови Печерської райдержадміністрації Києва. У 03.1998 р. – кандидат в народні депутати України по виборчому округу № 223 м. Києва. Зняв кандидатуру. З 10.2001 р. – голова Печерської райдержадміністрації м. Києва. Заслужений будівельник України з 1997 р. На сучасному етапі займається науковою діяльністю за напрямками місцеве самоврядування, розвиток і становлення місцевого самоврядування в Україні і в Києві. Працює над докторською дисертацією. Має звання „Заслужений будівельник України”. Нагороджений орденами „За заслуги” ІІІ і ІІ ступенів. Має Почесну грамоту КМ України (12.2000 р.). Автор монографії „Конституційно-правове регулювання місцевого самоврядування в Україні: питання теорії та практики", 5 науково-практичних коментарів, статей: „Місцеве самоврядування: природа, ознаки, межі" (1997 р.), „Піраміда влади: як знайти свій поверх?" (1997 р.), „Столиця у законопроектних риштуваннях" (1997 р.), „Київрада – в глухому куті?" (1997 р.) та ін. Громадська діяльність – президент Громадського фонду Святого Андрія Первозваного (з квітня 1997 року), член президії Асоціації місцевих і регіональних влад України.Одружений. Має двох синів.

 

5.10. Валерій Борисов

Борисов Валерій Дмитрович. Перший заступник голови Київської міської державної адміністрації – начальник Головного управління економіки та розвитку міста, депутат декількох скликань Київради. Від 25 вересня 2003 року – голова Наглядової ради ФК „Арсенал-Київ”. Член спостережної ради Акціонерної компанії „Київводоканал”. В цьому скликанні отримав мандат Київради від виборчого округу № 67, Президент ТОВ „Концерн Київпідземшляхбуд", користується особистою прихильністю О.Омельченка, але, як свідчать спостерігачі, непослідовний у своїх заявах та діях, із дуже складним характером політик, що не має достатнього досвіду роботи в органах місцевого управління. Посада заступника голови адміністрації є досить вагомою. Особливо з огляду на те, що питання, які він курує – це питання економічного розвитку та інвестицій. У цій площині, до речі, діяльність Борисова перетинається із діяльністю іншого заступника Омельченка – Михайла Поживанова. Загалом, за чутками, В.Борисова деякі спостерігачі називають чи не найбагатшою людиною з оточення О.Омельченка. Фактично, принципово усувається від публічної діяльності – відомості про нього майже недоступні, навіть на рівні біографії (її немає навіть у довіднику „Хто є хто”). Малоймовірно, що на виборах здобуде підтримку, навіть за умов прихильного ставлення до нього київського будівничого лобі. Також малі шанси, що саме він, в разі наявності в О.Омельченка таких можливостей, стане його наступником. Однак все ж може бути призначений тимчасовим в.о. голови КМДА або куратором Києва від Адміністрації Президента.Підсумовуючи все вище наведене, можна зробити такі висновки: логіка подій доводить, що першими кроками Омельченка з посилення своїх позицій буде ініціювання процесу переведення низки найбільш суттєвих повноважень з ведення апарату столичної адміністрації до, наприклад, створеної для цього в рамках міськради системи генеральних дирекцій, функцією яких буде реальний розподіл бюджетних коштів. В цьому випадку відповідні структурні підрозділи КМДА і власне КМДА виконуватимуть хіба що контрольні або дублюючі функції. Цей процес буде пов’язаний, насамперед, з активною роботою з депутатським корпусом, що неминуче призведе до зростання ролі депутатів у формуванні столичної політики.Омельченко змушений буде знаходити спільну мову з представниками різних політичних сил – при цьому як у середовищі опозиції, так і у владі. Враховуючи методи роботи Омельченка, можна говорити про те, що прихильників у нього не так багато. А це суттєво ускладнить процес переговорів. До того ж, політичне середовище в Україні сьогодні досить чітко структуроване, ідеї, переконання та методи роботи політичних сил здебільшого викристалізувалися, а отже, майже кожна з потужних політичних сил сьогодні готова змагатися за ті ресурси та ту владу, яку Омельченко зосередив сьогодні у своїх руках. Враховуючи, що всі перераховані сили, котрі можуть взяти участь у змаганнях за київську владу, мають достатньо і інформаційних, і кадрових, і фінансових, і організаційних ресурсів, справу вирішать, на нашу думку, два фактори: більш чи менш вдале застосування політичних технологій та суто суб’єктивне рішення особисто Президента. Зрештою, все дійсно залежатиме від того, коли саме, за яких обставин, як швидко і наскільки чітко Президент Кучма висловить своє рішення стосовно бажаного, з його точки зору, наступника О.Омельченка. Найзапекліша боротьба припаде саме на період до такого рішення, коли чи не кожен з учасників матиме ті чи інші непрямі свідчення згоди Президента (що є звичайною тактикою Л.Кучми), а отже – вважатиме, що може вживати найризикованіших заходів для здобуття перемоги. Однак, які б технології не застосовувались, які б сценарії розвитку не були обрані, але вже наприкінці 2004 року у столичну владу прийде нова людина – і до 2006 так чи інакше перебере на себе (за активного сприяння влади) значну частину повноважень та контролю над ресурсами, що їх сьогодні має О.Омельченко. Чи буде кандидат, підтриманий владою на виборах 2006 року, тією самою людиною, що з’явиться у київській владі 2004 року – невідомо. Однак основні мотиви поведінки (і до, і після 2006 року) найбільш вірогідних кандидатів на крісло Київського міського голови попередньо все ж можна спрогнозувати.

6. Прогноз розвитку ситуації, виборчої і післявиборчої стратегії ймовірних кандидатів у мери Києва і власників значних виборчих ресурсів

Володимир ЯловийВолодимир Борисович зможе обійняти посаду голови столичної адміністрації лише за умов, коли Омельченко відмовиться від політичних амбіцій і від значної частини своїх повноважень та бізнес-схем. Саме це може стати ціною того, що на посаді „наступника” буде людина, близька до Омельченка. Ймовірно, що Яловий зможе також, за наявності в нього бажання, стати більш витонченим гравцем, насамперед політичним та кулуарним, ніж Омельченко. Відхід Ялового від Омельченка означатиме остаточну втрату Омельченком позицій на політичній арені України. Також можна не сумніватися, що Яловий буде спільником Омельченка до того моменту, коли той не почне остаточно здавати свої позиції. В цілому ж В.Яловий як мер і справді може розцінюватись як справжній наступник мера Омельченка – він розвиватиме та зміцнюватиме схеми, що їх сам допомагав вибудовувати. Це стосується всіх сфер життя столиці.

Іван СалійІван Салій досить прогнозований як політик та господарник. Його авторитет сьогодні буде запитаний багатьма учасниками українського політикуму. Тому Салій, очевидно, продовжуватиме тактику конформізму та співпраці з різними політичними силами. І це, як не дивно, чи не єдиний недолік Салія в очах його можливих партнерів. В іншому Салій є ідеальною кандидатурою для успішного протистояння Омельченку, для позбавлення його підтримки у його ж вотчині, причому із застосування ресурсів самого Омельченка. Мер І.Салій намагатиметься всіляко нівелювати результати діяльності О.Омельченка – проте, ймовірно, лише на перших етапах. Надалі ж це беззмістовне, по суті, завдання буде потроху трансформоване у пошук потужних бізнесових сил, бажано місцевого значення, представникам котрих і буде делеговано обов’язки створити новий політичний, економічний, культурний образ столиці – під наглядом і за загального керівництва І.Салія. На столицю, таким чином, чекають доволі значні зміни, проте не революційні – і далеко не одразу.Георгій КірпаКиїв за будь-яких обставин потрібен Г.Кірпі лише як тимчасовий плацдарм. Не принципово, отримає він статус наступника Л.Кучми чи ні – після призначення остаточної дати президентських виборів та визначення Президента з наступником, хто б це не був, сенсу залишатися у київській владі у Кірпи більше не буде. Проте, як і реальних можливостей: він навряд чи спроможний виграти справжню виборчу кампанію в столиці, а не боротьбу за призначення. Та й, швидше за все, не матиме бажання витрачати ресурси та виходити з інформаційної півтіні на відкриту арену, не маючи гарантій найвищого в країні статусу. Однак як призначений тимчасовий керівник столиці, Г.Кірпа постарається зняти всі можливі вершки з міста – звичайно, передусім у бізнесовому плані. Закріплюватись у Києві він навряд чи буде, однак кілька філій свого бізнесу все ж відкриє. Проверне серйозну фінансову операцію, пов’язану із будівництвом та реконструкцією київських мостів, а також проектами на зразок кільцевої дороги. Керуватиме столицею жорстко, негайно після призначення почне налагоджувати чітко підпорядковану йому вертикаль влади, звільняючи всіх, хто вибиватиметься зі схеми чи будуватиме власні плани в обхід чи у тіні його керівних планів. Детальніші характеристики Г.Кірпи як управлінця, бізнесмена і особистості містяться у другому і третьому випусках дослідження Агентства моделювання ситуацій „Прогностичний аналіз виборчої та післявиборчої стратегії найбільш ймовірних кандидатів у Президенти”. Леонід Черновецький Черновецький, швидше за все, цілком серйозно розмірковує над своєю участю у виборах міського голови. Його не цікавить можливість призначення на посаду голови адміністрації. Тому у 2006 році ми станемо свідками досить масштабної та дорогої передвиборчої кампанії Леоніда Михайловича. Це відбудеться за умови, якщо він раніше не співвіднесе видаткову та доходну частини цього процесу і не відкине цей проект як економічно невигідний.Очевидно, що протистояння Черновецького з Омельченком є продуктом зміцнення першого як самостійного політика та бізнесмена, який може собі дозволити це протистояння. Але також є цілком зрозумілим, що це протистояння штучно підігрівається сьогоднішніми опонентами Омельченка, які прагнуть вивести останнього з рівноваги та змоделювати вигідну їм реакцію мера у подальшому. В якості мера Л.Черновецький буде цілком прийнятною для столиці фігурою. Найімовірніше, він користуватиметься вже створеними Омельченком схемами здійснення управління містом, проте значно вдосконалить їх, оскільки є, на відміну від нинішнього мера, не просто добрим господарником, а талановитим економістом і доволі виваженим політиком, хоча й не надто високого рівня та без значного впливу на всеукраїнському рівні. Наявний столичний бізнес він навряд чи стане перекроювати на свою користь – він і без цього спроможний організувати збільшення ефективності власного бізнесу. Так само він навряд чи серйозно перетрусить ряди міських чиновників – хоча без перестановок і кадрових змін не обійдеться. Л.Черновецький надто добрий підприємець, аби залишити неефективних, непрофесійних керівників, що погано справляються зі своїми обов’язками. Цілком можливо, що мер Л.Черновецький сприятиме більшій самостійності місцевого самоврядування окремих громад міста. Він напевне візьметься за реалізацію масштабної комунальної реформи в місті – перетрусить всі ЖЕКи, підприємства з переробки сміття, прибирання вулиць, водо-, тепло- та електропостачання тощо. Загалом ефект від обрання Л.Черновецького мером, принаймні на першому етапі його діяльності, буде доволі позитивним. Кандидат від СДПУ(о) (Андресюк-Суркіс)Представник СДПУ(о) може отримати змогу керувати Києвом швидше в результаті призначення, ніж як обраний міський голова. Однак за отримання влади у столиці ця політична сила скористається нею у повній мірі. Це стосується перш за все використання електорального ресурсу Києва у президентських виборах – контроль буде встановлено обов’язково, проте швидше за звичними неофіційними схемами, аніж формально, через рішення Київради чи КМДА. СДПУ(о) і особисто Г.Суркіс змусять суттєво потіснитися столичний бізнес. Фінансова імперія Г.Суркіса (найімовірніше, розподіливши економічні сфери з Пінчуком, а можливо й іншими членами пропрезидентської команди) значно розшириться за рахунок можливостей столиці. Законності в місті це не додасть, так само, як і соціальних вигод його мешканцям. Проте економічне життя столиці так чи інакше значно активізується. Детальніше стосовно особистісних та управлінських характеристик окремих представників СДПУ(о) можна дізнатися з першого-третього випусків дослідження Агентства моделювання ситуацій „Прогностичний аналіз виборчої та післявиборчої стратегії найбільш ймовірних кандидатів у Президенти”. Загалом же мер-есдек для Києва буде дещо гіршим від Омельченка. Кандидат від блоку „Наша Україна” (Бондаренко-Чорноволенко)НРУ традиційно бере активну участь у реалізації політичних схем у столиці. Спочатку київську опозицію очолював у 1994 році Володимир Черняк, згодом опозицію Омельченку від НРУ очолив тодішній голова міської організаціях НРУ Ярослав Федорин. Сьогодні, якщо „Наша Україна” захоче втрутитися у боротьбу за Київ, то найбільш реальною кандидатурою виглядає Володимир Бондаренко. Це політик, якого виховав Іван Салій, який пройшов 3 строки парламенту, захищаючи інтереси київської влади. Незважаючи на свою співпрацю з Омельченком, Володимир Бондаренко досить добре знає ціну цій співпраці, усвідомлює всі позитиви та негативи її, і у будь-яку хвилину готовий її припинити та, навіть, посісти місце Омельченка. Однак суттєво відрізнятися епоха „Нашої України” від епохи Омельченка у Києві навряд чи буде. Можливо, виявиться дещо слабшою управлінська хватка представника „Нашої України”, і окремі налагоджені схеми дещо розповзуться. Та в цілому різниці не буде.Валерій ХорошковськийMУчасть Хорошковського у боротьбі за владу у столиці мало чим відрізнятиметься від передвиборної кампанії блоку озимих. Розуміючи, що єдиним беззаперечним ресурсом цієї сили є технології, можна очікувати від Хорошковського голосних та оригінальних піар-акцій, викриттів, звинувачень тощо. Слід зазначити, що донедавна влада у Києві традиційно змінювалася здебільшого кулуарними методами, а не яскравими та витонченими виборчими технологіями. У цьому контексті слід згадати по-єзуїтськи хитру кампанію Суркіса 1999 року, яка, незважаючи на солідні фінансові та інформаційні ресурси, не була настільки ж ефективною, як політика „відкриття тролейбусних маршрутів” Омельченка. Отже призначення В.Хорошковського є більш ймовірним, ніж обрання. Однак викликає сумнів, що він буде в змозі з відверто тимчасовими повноваженнями подолати організаційну та бізнесову структуру столиці, створену О.Омельченком – тим більше, разом з самим Омельченком (якщо владі все ж не вдасться його прибрати). Таким чином, вплив В.Хорошковського на ситуацію у столиці буде мінімальним.Олександр Задорожній Як не дивно, у постійного представника Президента у парламенті сьогодні склалися досить тісні та конструктивні стосунки із майже усіма суб‘єктами київської політики: групою СДПУ(о), О.Омельченком, „донецькими” тощо. Ця особливість, швидше за все, і визначатиме характер його боротьби за владу. Якщо Задорожній візьметься за це, то він, ймовірніше, вирішуватиме свої проблеми мирним шляхом компромісів, намагаючись більшість своєї роботи зробити чужими руками. Зокрема, Олександр Вікторович візьме участь у боротьбі за столичну владу лише у тому випадку, коли зможе забезпечити неучасть основних своїх конкурентів. Також він цілком вірогідно заохочуватиме частину своїх ймовірних опонентів до співпраці. Зокрема, такі пропозиції про співпрацю можуть отримати як представники команди Омельченка, так і його супротивники. Серед них можуть бути: Іван Салій, Володимир Яловий, Валерій Борисов, Володимир Бондаренко, Анатолій Коваленко та інші. Знову ж таки, призначення О.Задорожнього є значно більш ймовірним, ніж обрання. Однак, на відміну від В.Хорошковського, тимчасовими повноваженнями, навіть сумнівними (коли Омельченко формально залишить за собою всі три посади і намагатиметься залишити приналежні до посад повноваження), О.Задорожній зможе розпорядитися дуже ефективно – принаймні для Президента. Він, безсумнівно, візьме під контроль електоральний ресурс столиці і серйозно підірве позиції „Нашої України”. Про організаційний ресурс і мова не йде – з цим О.Задорожній впорається у першу чергу, причому, як завжди, без голосних скандалів та публічних зіткнень. Найімовірніше, навіть нікого не буде звільнено – максимум, один-два чиновники підуть у відставку чи на пенсію (а то й просто у тривалу відпустку) за хворобою. І все ж Київ навряд чи відчує діяльність О.Задорожнього – він досягне поставлених перед ним завдань нечутно, не зачіпаючи тих сфер, де втручання може викликати надто сильний резонанс і вимагатиме застосування сили (чи то владної, чи то фінансової, чи то юридичної – все одно). Анатолій КоваленкоУчасть Коваленка у виборах міського голови можлива за тих обставин, якщо позиції Омельченка будуть серйозно послаблені. Враховуючи, що це цілком можливо, Коваленко зосередить основну увагу на роботі з виборцями за тією технологією, яку він опрацьовував роками у Печерському районі. Враховуючи той факт, що Печерський район за кількістю виборців один з найменших, Коваленко змушений буде шукати підтримки у своїх колег – керівників районних адміністрацій та райрад. Беручи до уваги його досвід, знання проблем міста, суміжність діяльності та вміння працювати з людьми, можна не сумніватися, що Коваленко зможе здобути прихильність цілої низки керівників районів.На сьогоднішній день, порівняно з іншими головами районів, Анатолій Коваленко є найбільш досвідченим і авторитетним керівником. Відносно молодий (1955 р. н.) голова Печерського району, фактичний господар території, де знаходиться найдорожча в місті нерухомість та офіси найбагатших компаній, має значні шанси на виборах міського голови. Більше того, кандидатура Анатолія Коваленка може бути підтримана Омельченком в якості наступника. Тим більше, що Коваленко, як і Омельченко, за фахом інженер-будівельник, також працював в Головкиївміськбуді і т. ін. Між тим, малоймовірне висування Коваленка проти кандидатури Омельченко та взагалі проти будь кого на наступних виборах. Обережний та прагматичний Анатолій Коваленко завжди тверезо оцінював ситуацію і робив вірний вибір. Він був одним із перших керівників району, хто почав критикувати свого шефа Леоніда Косаківського, зігравши, таким чином, не останню роль в справі його відсторонення від влади. Але при цьому відмовився грати проти Олександра Омельченка в аналогічному випадку. Мер А.Коваленко мало відрізнятиметься від мера Омельченка. Валерій БорисовЦей політик, швидше за все, використовуватиме вже застарілі та збюрократизовані виборчі схеми, з якими партія „Єдність” отримала далеко не перше місце. За умов відсутності хоча б такої харизми управлінця, яка є сьогодні у Омельченка, ця система не буде такою ж ефективною. До того ж, побудована Омельченком машина виборів може працювати лише під нього. Всі решта кандидатів сприйматимуться як чужинці. Голови районів, які сьогодні поки що готові збирати голоси та ресурси під Омельченка, очевидно, не захочуть акумулювати їх під людей, з якими ще донедавна розмовляли на рівних. Отже, прихід до влади у Києві Борисова за призначення чи виборів все ж малоймовірний. Однак коли його все ж буде задіяно владою чи певною політичною силою у боротьбі за владу у столиці, і він отримає певну посаду, В.Борисов, швидше за все, акуратно маскуватиметься за спинами керівників нижчого рівня, виставляючи їх на публічні ролі замість себе. Також не в його інтересах серйозно змінювати існуючі фінансові, організаційні та політичні схеми.

7. Висновки

Отже, розподіл сил стосовно київської кампанії боротьби за міську владу в цілому зрозумілий. Але на київську політичну арену вийдуть не тільки ті претенденти на президентську посаду, що серйозно мають намір сьогодні змінити міського голову. З’являться й ті, хто не має певних планів стосовно столиці – чи упевненості у своїх можливостях впоратися з Києвом. Ці прийдуть просто для того, аби перевірити чи продемонструвати власні фінансові, політичні, організаційні, електоральні ресурси, апробувати їх на столичному рівні перед тим, як кинути в серйозний загальноукраїнський бій за президентство. І цим, можливо, відбити в декого з конкурентів бажання йти на ці вибори самостійно, а не приєднавшись до чийогось штабу. Фахівці Агентства, виходячи з аналізу наявної ситуації, а також тактики і стратегічної спрямованості дій основних гравців українського політичного поля, роблять однозначний висновок стосовно зміни характеру всієї політичної діяльності в країні. На відміну від попереднього етапу еволюції вітчизняної політичної системи, коли у розрахунок приймались тільки окремі крупні ставки, тепер кожен з серйозних учасників політичного процесу (і партії, і блоки, і окремі політичні лідери та можновладці) підходитиме до вирішення своїх політичних завдань комплексно. Кожен намагатиметься із застосуванням всіх доступних ресурсів, технологій, важелів впливу створювати багаторівневу структуру, на якій базуватиметься його особиста влада, явна чи прихована: Президент-парламент-міські ради-місцеві ради. Паралельно вибудовуватимуться подібні конструкти й у виконавчій владі: Президент (апарат)-кабмін-облдержадміністрації-податкові структури на місцях.

blog comments powered by Disqus
baner 1
при использовании материалов ссылка на Выборы.org обязательна.

© 2002—2019 «Выборы.ORG»