Войти с помощью

Архив
26 декабря 2002

Вплив академічного середовища на політику

Різні країни об’єднані спільною тенденцією збирати навколо університетів думаюче середовище соціально-активних людей. Воно характеризується енергійною суспільною позицією, пошуками альтернатив соціального розвитку, притягальністю для студіюючої молоді та інтелігенції. Критична маса людей інтелектуальної праці формує таке нове суспільне явище як “академічне середовище”. Воно завжди виступало полем розвитку думки. Його параметри за попередньої відсутності інших форм співпраці інтелектуалів найбільш приближені до критеріїв визначення сьогоднішнього “продукування думки”. Публічність та висока комунікативна насиченість цього середовища були тим, що допомагало мисленню вільно рухатися в цьому колі, якісно зростати. Академічне середовище традиційно в Західній Європі формувалося навколо університетів. Цьому сприяли традиція мислення та відносна незалежність від адміністративних умов. Однак попри цю незалежність університети завжди мали традиційно високий вплив на політичне мислення еліти своєї епохи. Найпершою причиною була генетична зв”язаність університетів з політичною, економічною та духовною елітою — усі навчалися в університетах. Явище одновипускництва формувало сімейні традиції навчання в одних закладах. Приналежність до спільноти випускників університетів є і була символом соціального статусу. Разом з тим університети як структура, суспільний інститут стояли трохи осторонь політичного життя. Їх сферою був стратегічний аналіз, малопридатний до практичної течії політичного життя. Те чим вони займалися скоріше можна було назвати “інтелектуальними іграми”. По-друге, інтелектуальний продукт не мав сфери свого продажу, не було ринку “інтелектуальних послуг”. Лише з постанням подібного попиту виникає потреба в постійній роботі на цьому ринку, що зумовлює появу “мозкових центрів”. Проте інший бік медалі в тому, що цей попит виник не з нізвідки. Як пропозицію подібного роду ми зазначаємо так зване ініціативне консультування. “Академісти” завжди хотіли впливати на суспільні процеси, мали низку соціальних проектів. Єдиний спосіб їх втілювати — покроково впливати на політиків. З постанням публічного середовища спілкування та комунікації ця можливість впливати зростає пропорційно до розширення охвату аудиторії. Однак справжній поштовх до розвитку стосунків академічного середовища та урядовців, політиків відбувся з впровадженням підходів покрокової соціальної інженерії. Переворотом стало те, що продукуючи довготермінові суспільно-політичні програми, аналітики почали зосереджуватися на вирішенні в їх рамках конкретних стратегічних аспектів загальнонаціональних проблем. Аналіз законодавства та можливих наслідків прийняття тих чи інших законодавчих актів одна з причин появи консультування “з боку”. Виникла потреба експертної оцінки. Звичайно найбільшим експертним авторитетом до виникнення іншого “спеціально організованого мозкового середовища” володіло академічне. Адже крім власне освітянської діяльності воно займалося фундаментальними дослідженнями. Тому як перші так і подальші експертні оцінки йдуть переважно з цього середовища. «Історично, коли владі було необхідно отримати кваліфіковану пораду з того чи іншого аспекту держполітики, вона в першу чергу зверталася до академічної спільноти. Університети, що володіли колосальним аналітичним потенціалом, нерідко готували свої пропозиції та рекомендації у відношенні насущних проблем, що стоять перед державою».(1). Як правило усі стратегічні документи пропоновані президентами Сполучених Штатів, починаючи з Дж.Кеннеді і закінчуючи Дж.Бушем готувалися в університетському середовищі. Нерідко представників цього середовища запрошують працювати офіційними посадовцями як це сталося з Кондаліною Райз. Перші консультативні контакти науковців з політиками відбувались за вдалим визначенням одного з вчених просто у формі видалення з академічних праць наукових зносок та посилань. Іншими факторами, що сприяли виходу на суспільну арену “академіків” було розширення кордонів людського досвіду до меж, які дозволяли поглянути на суспільство загалом, “згори” та віра в можливість для людського мислення вираженого в науці самому для себе сформувати та сформулювати середовище своєї життєдіяльності. Крім того важлива поява механіцистської парадигми бачення держави як машини, а індивіда як атомізованої одиниці. Попри усі свої інші недоліки такий підхід сприяв виробленню ідеї “раціональної політичної дії” (“рационального политического действия"). В даному випадку вона стала як би внутрішнім референтним образом “дії”, з яким співвідносяться практичні кроки експертів. Звідси виникло соціальне замовлення для науковців на обговорення глобальних наслідків тієї чи іншої політичної системи. Наприклад, поширеним прикладом є американське конституційне законодавство, яке повністю вироблене аналітичним способом. Крім того залучення академічного середовища до обговорення відбувалося через його незаангажованість до біжучих політичних інтересів. Експертна оцінка науковців завжди претендує на певного роду всезагальність та позачасовість. Інше підняття ролі експертної оцінки стосувалося громадської думки. Після появи соціологічних опитувань вибори як точка перетинання та конфлікту різних інтересів стала іншим важливим полюсом консультативної діяльності “академіків”. Спочатку стали затребуваними як знавці громадської думки соціологи, а потім й спеціалісти по її зміні. Звичайно, що університети тут завжди виступали як кадровий ресурс. З часом формою саме експертно-аналітичної діяльності стали “think tanks”, або ж мозкові центри. Причинами передусім були ті, що «…в силу об"єктивних причин, в тому рахунку й через процеси глобалізації, проблеми держполітики ставали все більш складними і вимагали усе більш значних інтелектуальних ресурсів на рішення біжучих задач. У той же час академічні кола, які традиційно в більшій мірі займаються просуванням людської думки в глобальному масштабі, ніж рішенням конкретних задач, стали віддалятися від осіб, що приймають конкретні політичні і економічні рішення».(1). Одночасно мозкові центри виступали й як форма соціальної активності інтелектуалів, про яку можна говорити як “групу спільних інтересів”. Термін “університет” став більше тяжіти до означення як освітнього закладу. Говорити про цей колектив як “групу” ми можемо з причини наявності наступних ознак: — наявність спільного інтересу, який можна визначити як здійснення впливу на політичну еліту; — відносно однорідні погляди на політичні проблеми серед експертів, що працюють разом; — спільний соціальний статус членів групи; — інтенсивна система внутрішньої комунікації; — зовнішня активність; — наявність інституційної основи. З іншого боку важливим фактором стало й те, що фабрики думки існували як неодмінний фактор академічного середовища. В Сполучених Штатах 50% усіх мозкових центрів створені при університетах.(2) Тут “Перші паростки фабрик думк постали у вигляді академічних, університетських лабораторій, що працювали над політичними рекомендаціями і програмами урядів. Такими институтами стали Брукингский институт (1916) и институт Гувера (1919 ) при Стандфордском университете.”(3.5). Чим обумовлюється звертання саме до науковців? Це питання стоїть таким чином тому, що, наприклад, "Немецкое общество внешней политики", яке є майже офіційним консультантом комісії Бендестагу з іноземних справ — повністю фінансується за рахунок бюджету. Виникає запитання доцільності додаткових витрат, якщо у міністерствах іноземних справ та оборони є власний гігантський аппарат. Директор вищезазначеного науково-дослідного інституту Карл Кайзер пояснює це наступним чином: “…у дослідника просто більше часу, щоби розібратися в складній проблематиці, а ніж у чиновника, котрий зайнятий сьогочасними справами. Крім того…їх сила…в незалежності. Бюрократія звикла до проторених шляхів, вона завжди думає шаблонно. Нові ідеї, неочікувані рішення їм потрібно підкидувати збоку”.(4). На Україні немає власне самостійної ситуації в відносинах академічного середовища та політики. Їх розвиток обумовлений існуванням попереднього суспільного устрою. Інтелігенція і в СРСР залишалась найбільш активною верствою в соціальному сенсі. Характер рушійних сил подальших змін показав, що саме в середовищі, де найбільше цінувалася думка, де її продукування було професійним обов”язком зберігалась критична налаштованість до існуючого порядку речей. Початок дев”яностих — це безліч соціальних проектів пропонованих представниками даного середовища. Варто враховувати, що думка може “обертатися” та розкручуватися лише в певному середовищі спільних пошуків. Такими завжди були університети. З європейської історії ми бачимо їх постійну соціальну активність, новаторство та певного роду бунтарність. Це обумовлювалося постійним припливом молоді, що природно налаштована на більш активну позицію в житті, та супроводженням навчально-викладацького процесу з боку професури її дослідницькою діяльністю. Культурне життя завжди циркулювало навколо якихось об”єднуючих центрів, могло зростати в певному середовищі. Такими завжди були університети та видатні науковці. Тому більш вдалим є вживання слова “академічне середовище”. Під ним ми будемо розуміти як безпосередню зайнятість науковими академічними дослідженнями так і активну суспільну позицію виражену в терміні “інтелігенція”. Однак при цих схожостях є великі відмінності в соціальному статусі науковців. В Європі позиції “академіків” завжди були сильнішими. Передусім через генетичну пов”язаність еліти суспільства з університетським середовищем.    В свою чергу Україна та Росія мали трохи іншу управлінську еліту. Тут вона [управлінська еліта] будучи трудового походження мала відношення до університетсько-інститутського середовища лише поверхнево, заочно отримуючи вузівську освіту. Крім того зневажливе ставлення до науковців багато в чому визначалася заіделогізованим монологом суспільствознавців, абсолютною нежиттєвістю їх ідеологічно зумовлених схем.    Тобто з самого початку існував культурний конфлікт між двома середовищами: бюрократичним та академічним. Взаємне несприйняття спричинилося до розриву можливих комунікативних зв”язків між ними.     Однак завжди існувала необхідність в програмах стратегічного управління та визначення позиції країни СРСР з глобальних питань.     Деякі з дослідників відносять народження фабрик думки в Радянському Союзі до 60-х років. В цей час стали ясними прорахунки політичного керівництва як у зовнішній, так і внутрішній політиці. До цього часу основні дослідницькі центри знаходилися в системі Академії наук. Проте політика економічного сусперництва з Заходом вимагала більш грунтовного вивчення західної економіки та політики. На цьому грунті Президія Академії наук в квітні 1956 року ініціювала створення Інституту світової економіки та міжнародних відносин, котрий повинен був відповідати світовим стандартам.     Окрім того, ускладнення відносин всередині світової соціалістичної системи та загострення ідеологічної боротьби з західними країнами на усіх континентах стали поштовхом до створення регіональних інститутів, таких як Інститут економіки світової соціалістичної системи, Інститут Латинської Америки, Інститут Африки, Інститут Далекого Сходу. Інститут США, пізніше перейменований в Інститут США та Канади, був створений в 1967 році, коли політика конфронтації змінилася на пошук зняття напруги у відносинах.     Ці інститути фінансувалися з державного бюджету, а також вони були більш чи менш незалежними в формулюванні своїх дослідницьких задач. Проте діяльність інститутів строго контролювалася Центральним комітетом партії через відділ науки, міжнародний відділ та відділ по зв’язках з соціалістичними країнами. Часто інститути отримували доручення розробити ті чи інші проблеми безпосередньо від ЦК або опосередковано через Президію Академії наук. Ці доручення були завданнями найвищого пріорітету. Головним критерієм результативності інститутів була увага, з якою вище керівництво розглядало ці продукти.(5)     Мозкові центри колишнього СРСР були закладами закритого типу — працюючи на уряд вони мали слабкий вихід на широку громадськість. Їх можна класифікувати наступним чином:    1. партійні фабрики думки — Академії суспільних наук при ЦК    КПСС та експертні структури при ЦК    2. оборонні, секретні, пов”язані з КДБ та розвідкою    3. академічні — заклади Академії наук    4. університетські — кафедральні програми    5. відомчі — всередині міністерств    6. технологічні виробничі (НДІ)    Однак загалом найхарактерніше для усіх них визначення є “академічні” мозкові центри.    Існувало також так зване ініціативне консультування з академічного середовища. В минулі роки більшість академічних інститутів направляло ініціативні аналітичні записки в ЦК КПСС, Раду міністрів та інші державні органи , причому, чк правило, вони адресувалися конкретно тим працівникам, з якими керівництво інститутів було особисто знайоме, мало свого роду неформальні взаємини, що дозволяло їм виступати з такою ініціативою. Такі матеріали зазвичай подавалися в формі аналітичної записки, котра повинна була бути короткою та просто викладеною з огляду на можливу попередню неінформованість споживача та на відсутність у нього часу. В ряду випадків консультація здійснювалася в вигляді усного повідомлення по конкретній темі.    На даний момент в зв”язку з виникненням нових соціальних замовлень академічні інститути починають ділити своє поле впливу з мозковими центрами. Звертання науковців до такої форми організації праці зумовлене необхідністю презентації своїх досліджень в суспільно-політичному середовищі. Це дає можливість перш за все отримати додаткове фінансування з зарубіжних фондів. По-друге, здобути авторитет результатами своєї праці через їх широке представлення громадськості. З появою середовища інтернет це стало більш комунікативним та дешевшим по зусиллям, які потрібно затратити задля доставлення повідомлення адресатові. Однак це прагнення окремих науковців працювати в публічному просторі не означало формування “кущової” ролі мозкових центрів. Під цим розуміється, що сформовані мозкові центри не стали точками policymaking (“роблення”, здійснення політики”), їх існування не є проявом громадянської позиції інтелектуалів, інтелігенції чи академічного середовища. При усій суспільній активності, що існувала в інтелектуальному середовищі України, вольових актах в напрямку певних змін не знайшлося за окремим виключенням форм інструментального впливу на політику цього середовища. Хоча варто зазначити, що вищесказане не заперечує існування експертів, що відіграють певну політико-ідеологічну роль. В подальшому бачаться наступні проблеми впливу академічного середовища на політику:    — необмеження участі в політиці консультативною діяльністю на виборах;    — запровадження власних “підтримуючих політик”. (а не лише супроводжувати чужі);    — формування власного національного кола споживачів та фондувальників аналітичної діяльності;    — збільшення ролі університетів в дослідженні суспільних проблематик.         Іншою причиною звертання політиків до академічного середовища був авторитет науки. Сучасне західне суспільство виникло як єдине ціле, і одним зі стовпів на которому воно стояло був новий тип знання, пізнання та мислення — наука. Наука замінила церкву як вищий авторитет, що легітимує, освячує і полтичний устрій, і соціальний порядок. Відбулася “сантифікація” (освячення) науки, одне ім”я якої стало достатнім, щоби переконувати в справедливості чисто ідеологічних тверджень. Схвалення вченого носить харизматичний характер.(6)     На даний момент ми маємо також суттєві зауваження щодо ролі науковців в здійсненні політики. Закріплення соціальної ролі експерта на Заході означає використання авторитету академічного середовища для переконання суспільства в позитивності чи небезпеці того чи іншого рішення. Однак запровадивши таку схему, «США, сделав ученых-экспертов особым сословием пропагандистов, манипулирующих сознанием, дальше других стран продвинулись от демократии к такому устройству, которое получило название "государство принятия решений" (Кара-мурза). Що мається на увазі? Імітуючи безпристрастність науки — її свободу від етичних цінностей — політики заміняють проблему вибору, котра торкається усіх громадян, проблемою прийняття ефективного рішення, котра є внутрішньою справою політиків та експертів. На Заході політологи давно вже б”ють тривогу відносно цієї можливої “тиранії експертизи”, тобто такої ситуації, при котрій професійні знання на ниві суспільної політики заміняють собою дію масової, чи буденної суспільної свідомості. “В результаті домінування рішень, розроблених інтелектуалами, рядові громадяни, навіть при умові їх політичного структурування, віддаляються від “великої політики” і їх думка по суті ігнорується”.(7) А проблема прийняття політичних рішень та запровадження нових політик зводиться до механіки взаємодії між організаціями наукової та політичної еліт.     Говорячи про вплив наукової спільноти на політичний процес слід розуміти, що він [вплив] як правило закритий так як відбувається в формі комунікації, тобто як повідомлення певної інформації адресатам, їх переконання за допомогою раціональних аргументів і на цій основі підштовхування до відповідних дій. Це, по-перше, відбувається шляхом загального впливу наукової спільноти на загальний інтелектуальний клімат, в якому протікає політичний процес. По-друге, вплив, чисто політичний, на основі вибору так званої ключової аудиторії, тобто конкретних адресатів аналітичної продукції.    Заклики до обмеження цього впливу грунтуються на наступних заувагах. Діяльність академічного середовища:    — відсуває населення від безпосередньої політичної участі, позбавляючи сенсу ініціативу знизу;    — концентрує владу в руках “освіченої еліти”, котра маніпулює суспільною свідомістю;    — спотворює під тиском наукового авторитету реальну картину суспільних настроїв;    — непропорційно представляє інтереси науковців у політичній комунікації;    — непропорційно підсилює роль у політиці різноманітних фонді, дослідницьких груп і т.д.        Таким чином, необхідне подальше свідоме запровадження в політичну систему експертних оцінок та груп “інтелектуального прориву”. Однак при цьому слід інституційно обмежити поле вище перерахованих можливих помилок, які сталися в політичних системах західних демократій.            Література        1. Ковалишин Е. Think Tanks: что это такое? — www.ifs.ru/body/memo/2001/oct/081001t.htm    2. Білецький В. “Мозкові центри” в США. — www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&theme_id=0&material_id=93    3. Современные фабрики мысли( Мозговые центры, think tanks) Т.Ратувухери, С.Дацюк, В.Грановский, Агентство гуманитарных технологий – 29 мая 1999 года — http://www.xyz.org.ua/discussion/think_tanks.html/    4. Германия из первых рук. Кто дает советы правительству — www.kleist.dwelle.de/ukrainian/welcome.html, 26.04.01 (сайт радио “Немецкая волна”)    5. Политическое консультирование.— М.: Центр Политического консультирования «Никколо М», 1999.—471с.    6. Кара-Мурза С.Г. Манипуляция сознанием. - К.: Оріяни, 2000.-448с. (Наука как инструмент манипуляции сознанием)    7. Макарычев А.С. Ученые и политическая власть. — «Полис», 1997, №3    8. Юревич А.В. Ученые в политике. — «Полис», 1999, №2

blog comments powered by Disqus
baner 1
при использовании материалов ссылка на Выборы.org обязательна.

© 2002—2017 «Выборы.ORG»