Празднование 65-летия Украинской повстанческой армии и установка памятника главе Организации украинских националистов Степану Бандере во Львове расценивается украинскими властями как восстановление "исторической справедливости" по отношению к "национальным героям". Согласиться с этой точкой зрения не позволяет память о десятках тысяч невинных людей, уничтоженных боевиками ОУН-УПА. Хорошо известна история организованных ОУН этнических чисток поляков на Волыни, убийства боевиками УПА украинских крестьян под видом "борьбы с оккупантами". Гораздо меньше известно об участии ОУН-УПА в Холокосте - организованном нацистами истреблении евреев. Об этой странице истории нынешних "героев Украины" рассказывает историк Александр Дюков.

Как минимум с конца 1930-х гг. деятельность ОУН носила не только антипольский и антисоветский, но и антисемитский характер. Отношение к евреям было окончательно сформулировано на 2-м Великом съезде ОУН(Б) в Кракове, решения которого, как уже напоминалось, были переданы руководству Третьего Рейха. В решениях съезда говорилось: "Евреи в СССР являются преданнейшей опорой господствующего большевистского режима и авангардом московского империализма в Украине... Организация Украинских Националистов борется с евреями как с опорой московско-большевистского режима, одновременно осведомляя народные массы, что Москва - это главный враг". В преддверии нападения Германии на СССР это решение ОУН(Б) имело принципиальный характер. Оно свидетельствовало о том, что во время войны деятельность украинских националистов будет направлена не только против представителей советской власти, но и евреев как нации. Борьба с евреями была для ОУН второстепенной задачей, но то, что эта задача имела место, уже говорило о многом.

Смысл этого решения впоследствии исчерпывающе разъяснил один из руководителей ОУН(Б) Ярослав Стецко: "Москва и жидовство - главные враги Украины... Считая главным и решающим врагом Москву, которая властно удерживала Украину в неволе, тем не менее, оцениваю как вредную и враждебную судьбу жидов, которые помогают Москве закрепостить Украину.

АКИНАК
АКИНАК (греч. akinakes), короткий (40-60 см) железный меч скифов. * * * АКИНАК, холодное оружие, скифский длинный железный кинжал (или короткий меч ) со специфическим ограничителем. История акинака восходит к середине 7 в. до нашей эры. Его первые образцы появились в Северном Кавказе и сложились в двух вариантах формы клинков : треугольный и с параллельными лезвиями, плавно сходящимися к острию, с ребром или ромбического сечения. Широкое распространение акинаки получили в степных районах, где они обозначали принадлежность к военной аристократии. В 6-4 веках до н. э. акинаки были известны не только в степях, но и в среде оседлых ираноязычных народов Ближнего, Среднего Востока, Индии. Рядовые персо-индийские акинаки (около 5 века до н. э.), отковывались целиком из железа. В длину они достигали около 30-40 см, имели "почковидные" и "бабочковидные" перекрестья, брусковидные навершия, плоскую рукоять. Лезвия плавно изгибались к заостренному концу. Акинак часто украшался в зверином стиле. Он долгое время господствовал на всей территории Центральной Азии, будучи распространен до границ Китая.

Згадайте подію, що відбулася за три дні до згаданого київського побоїща. 24 травня вся Україна спостерігала за сутичкою під Генпрокуратурою між тим самим «Беркутом» і службою державної охорони. Жодного насильства. Нікого не побили, лише трохи поштовхалися.

Хто ж виступив у ролі чудесного миротворця? Відповідь: звичайний пістолет. Виявляється, що бійці служби держохорони були озброєні вогнепальною зброєю. І якби хтось ударив такого бійця палицею по голові, то міг би тут же отримати кулю. Тому зазвичай суперкрутий «Беркут» миттєво став ніжний і толерантний.

Психологи і криміналісти чудово знають, що беззахисність жертви завжди провокує хижака. Натомість навіть потенційна можливість самозахисту є стримуючим чинником для нападника. Це аксіома, підтверджена статистикою.

Детективи довкола загадок козаків продовжуються. Настав час вивчення неймовірних подій, які відбувалися на Кубані з 1917 до 1920 років. Кубанська Народна республіка. Спроби приєднання до України, проголошення незалежності Кубані, доля лідерів, таємні спецгрупи, шлях велетенських скарбів, які так і не було знайдено...

Справа в тому, що у спадок від царської Росії, молодій республіці дісталися гігантські кошти. Ліквідні акції монополій, багато золота і срібла у злитках, ювелірні вироби, чимало цінних речей Запорізького і Кубанського козацтва. В Єкатиринодарі царський уряд концентрував кошти для фінансування бойових дій на турецькому напрямі.

Крім того, з усіх церков Кубані, зібрали всі цінні золоті і срібні вироби - хрести, чаші, кадильниці, ікони в золотих ризах, прикрашені самоцвітами та дорогоцінним камінням. Козаки традиційно робили щедрі пожертви церкві. Цінність церковних речей нині, важко оцінити навіть приблизно...

У лютому 1918 року, більшовики вирішили захопити столицю Кубані. Голова Кубанської Ради Микола Рябовол, розуміючи, що доведеться відступити, сформував таємну спецгрупу з особливо перевірених козаків. Казну Республіки загрузили на вози (фігурують понад 80 підвод), і непомітно вивезли з міста. Де сховали скарб, достеменно невідомо. Згадують аул Шенджій в горах Адигеї...

Нещодавно у російських спеціалізованих виданнях з’явилося повідомлення про відкриття “хоролугу” – бойової криці давніх слов’ян, надсучасного класу нікелевмісного металу. Секрет його виготовлення був відомий лише слов’янам-русинам. Згодом його забули так міцно, що сучасним відкривачам навіть видали патент.

Припущення, що “мечі і списи харалужі”, згадувані у “Слові о полку Ігоревім”, кувалися саме тут, було висловлено ще 1966 року львівським професором Савкою. Представники офіційної науки сповна нареготалися з приводу “антиісторичності” припущення і… забули про Харалуг.